Наша спільна брехня - Ксана Рейлі
Мені хотілося якнайшвидше піти геть звідси. Цей Арсен, здається, вже взагалі з глузду з'їхав. Яке ще побачення? Я впевнена, що він щось задумав. Не може бути такого, що я подобаюся йому. Напевно, хоче поглузувати з мене, але він не отримає такого задоволення. Нехай навіть не мріє про побачення зі мною.
Я вийшла на вулицю й одразу ж попрямувала до воріт. Мені було байдуже на те, що я залишилася одна.
— Ей, Лілі! — крикнула за моєю спиною Віта. — Чому ти втекла?
— Ми домовлялися, що не будемо довго, — відповіла я. — Уже перша година ночі, тож мені пора додому.
— Шкода, бо там якраз все найцікавіше почалося.
— Я ж не кажу тобі теж їхати. Якщо так сильно хочеш, то залишайся з ними.
— Думаю, що мені теж вже час додому, — сказала Віта і зателефонувала до своєї сестри. — Аліна через двадцять хвилин буде.
— Довго, — задумано мовила я.
— Чому ти розізлилася на те, що Арсен запросив тебе на побачення? — раптом спитала подруга.
— Тому що він такий неоднозначний. Я не знаю, що від нього очікувати.
— Схоже, ти подобаєшся йому.
— Не говори дурниць, — я засміялася. — У нього якийсь план. Я відчуваю це.
— Ну і дурна, — підсумувала Віта, усміхнувшись. — Могла б сходити на побачення.
— Трохи дивно чути таке від тебе, — я уважно подивилася на дівчину. — Особливо, якщо врахувати, що Арсен тобі подобається.
— Мені багато хто подобається, — Віта знизала плечима. — Арсен цікавий, красивий та ще й старший. Напевно, мені б хотілося мати такого хлопця.
— Я думала, що ти закохалася в нього.
— О, ні! Ти що? У нас зараз такий вік, що хочеться просто спробувати з кимось позустрічатися. Ех, — Віта видихнула, — такий хлопець свою увагу на тебе звернув, а ти морозишся. Якби він мене на побачення запросив, то я б вже скакала на місці.
— Тоді можеш скакати, — сказала я, — бо я його бажання віддаю тобі.
— Пф, Лілі! — дівчина почала сміятися. — Ти жартуєш зараз?
— Ні, — я похитала головою. — Я не хочу йти з ним на побачення. Він же дратує мене. У правилах гри нічого не було про те, що я не можу віддати комусь бажання.
— А знаєш, — Віта дивно подивилася на мене, — зробімо це!
— От і прекрасно, — я усміхнулася. — Завтра біля школи о третій. Ти сама чула.
— Не боїшся, що Арсен вирішить помститися тобі за це?
— Хай тільки спробує.
— Гм, цікаво — дівчина підморгнула мені.
— Що? — я закотила очі.
— Здається, починають розпалюватися пристрасті.
— Хай почнеться війна, — сказала я, усміхаючись.
Чомусь мені подобався такий хід подій. Вже уявляю обличчя Арсена, коли він побачить біля школи не мене, а Віту. Заради цього я готова навіть запізнитися на заняття з біології. Віта почала показувати мені фото свого одягу, щоб ми разом обрали їй прикид на побачення.
— Як тобі це? — спитала вона, показуючи коротеньку червону спідницю та білу майку. — Це я так улітку ходила на прогулянку.
— Не занадто відверто? — я трохи скривилася.
— Хлопці тоді казали, що я виглядала відпадно.
— Прогулянка і школа — це трохи різні речі.
— Добре, я зрозуміла, — дівчина закотила очі.
— Вдягни ту червону сукню, в якій ти була на дні народження Сави, — запропонувала я.
— Точно! Як же я могла забути про неї! — Віта широко усміхнулася, а тоді раптом почала мене обіймати. — Мммм, я так чекаю цього побачення.
— Я тепер теж, — тихо сказала я.
Якраз в цей момент з'явився автомобіль Аліни. На щастя, їхали ми швидко. Віта цілу дорогу переписувалася з кимось, а я ж просто дивилася у вікно. Хоч однієї проблеми позбулася.
Додому я приїхала майже о другій годині. Відчинивши двері, помітила, що Тоня вже спить. У будинку було темно, тому я ввімкнула ліхтарик і попрямувала до себе у кімнату. Спершу змила макіяж та переодягнулася у піжаму. Потім я витягнула тестові завдання з біології та почала їх робити. Як би не було сумно, але я мушу виконати це все. Все-таки вчителька у мене дуже сувора. Добре було минулого року, коли я займалася з Лолою. Зараз же мені доводиться терпіти ту нестерпну жінку. Я сиділа за домашніми завданнями до четвертої години ранку. Моя голова вже розколювалася, а очі пекли. Ще й довго заснути не могла, коли лягла у ліжко. Поспала я від сили дві години, тому з самого ранку була дратівливою. Швидко вдягнувшись у синю спідницю в клітинку та білу сорочку з червоним бантом на шиї, я почала зафарбовувати свої синяки під очима тональним кремом. Все-таки втома і недосипання дали про себе знати. Взувшись у чорні балетки, я схопила сумочку і спустилася на перший поверх. Тоня вже встигла приготувати сніданок. Тільки чомусь мені не хотілося нічого. Я ледве змусила себе з'їсти невеличкий тост з авокадо.
До школи вирішила пройтися пішки. Може, хоч так мені вдасться трохи прийти до тями. Через те, що моя сумочка була невеликою, мені довелося деякі зошити нести в руках. На вулиці яскраво світило сонце і я вже пошкодувала про те, що не попросила Саву заїхати за мною. Але ж я і не знала, чи він сьогодні буде на авто, чи пішки. Останнім часом ми з ним дуже рідко спілкуємося.
Коли я зайшла в клас, то одразу ж помітила Віту в тій червоні сукні. Вона стояла біля вікна і робила селфі.
— Лілі, ходи сфоткаємося! — гукнула вона.
Я поставила свої зошити на парту, а з сумочки витягнула маленьке дзеркало, гребінець та блиск для губ. Спершу розчесала волосся, а потім підвела губи. Я підійшла до Віти та стала у вигідну для себе позу. Ми зробили декілька фото, поки до класу не зайшла вчителька.
Я швидко сіла за свою парту, а потім обернулася, щоб привітатися з Савою. Тільки його чомусь не було. Дивно, він же завжди попереджав мене, коли запізнювався.
— Доброго ранку, — заговорила Катерина Сергіївна. — Як ваш настрій?
Як же мене дратує, що у нас світова література двічі на тиждень. Зараз ця жінка знову буде чіплятися до мене. Цікаво, що вона придумає цього разу.
— Маю для вас дуже хорошу новину, — з усмішкою сказала вона. — Ви тепер випускники і я вирішила запропонувати вам підготувати новорічний мюзикл за мотивами казки "Попелюшка".
Мабуть, здивувалися усі. Мюзикл? Такого у нашій школі ще точно не було. Я трохи стривожено усміхнулася. Мені так хотілося отримати головну роль. До того ж я вмію танцювати. З дитинства обожнюю казку про Попелюшку і завжди мріяла колись відчути себе нею. Я вже уявила себе на сцені у пишній блакитній сукні, з красивою зачіскою та макіяжем. Можливо, навіть батько прийде на мій виступ. Якщо він побачить, як я танцюю, то може, навіть дозволить мені займатися цим.
— Я не буду питати хочете ви цього чи ні, — продовжила Катерина Сергіївна, — але мюзикл стовідсотково буде.
— Вибачте? — я підняла руку.
— Слухаю, Ліліано!
— У цьому виступі будуть залучені лише учні з нашого класу чи й інші?
— Лише ваш клас. Ролей не так багато, бо це все-таки мюзикл. Мені потрібні талановиті учні. Ну що, хто хоче бути принцом?
Я усміхнулася. Мені здавалося, що саме я ідеально підходжу на роль Попелюшки. Оглянувши клас, помітила, що ніхто не захотів бути принцом. Можливо, хлопці соромляться?
— Можна я буду якимось лицарем чи сторожем? — спитав Матвій.
— Добрий день! — раптом у клас увірвався Сава. — Вибачте за запізнення.
— Проходьте, Савелію, — сказала вчителька. — За своє запізнення ти тепер отримуєш покарання.
— Катерино Сергіївно, тільки не задавайте мені ще якихось книжок читати, — почав просити Сава. — У мене і так часу бракує.
— Ні, це покарання тобі сподобається, — вона усміхнулася. — Ти отримуєш роль принца у нашому новорічному мюзиклі.
— Щ-що? — перепитав хлопець. — Це жарт такий?
— Сідай за свою парту, а я зараз же запишу тебе у свій блокнот.
О, Боже! Якщо Сава буде принцом, а я Попелюшкою, то це може багато чого змінити. Можливо, коли нам доведеться грати почуття, він нарешті подивиться на мене по-іншому.
— Хто хоче бути Попелюшкою? — спитала Катерина Сергіївна, а я вже приготувалася, щоб підняти свою руку. — Тільки мені потрібна дівчина, яка вміє гарно співати.
Усмішка на моєму обличчі одразу ж впала. Дідько! Я ж не вмію співати. У мене ніколи не було до цього дару. Я відчувала музику лише танцем. Я одразу ж понурила голову. Тільки якщо ніхто не підніме руку, то може, я запропоную свою кандидатуру. Скажу, що вмію танцювати й це теж гарно підійде для мюзиклу.
— Думаю, що Ада буде ідеальною Попелюшкою, — раптом заговорив Арсен, а я кинула на нього вбивчий погляд. — Вона дуже гарно співає. Ми живемо в одному домі, тому можете повірити мені на слово.
— Справді? — зацікавлено спитала вчителька.
— Так, я люблю співати, а ще вчуся в музичній школі, — трохи сором'язливо відповіла Аделіна.
— Перепрошую, — сказала я з невеличкою усмішкою. — Мені здається, що у Попелюшки має бути світле волосся. Аделіна ж брюнетка.
— Думаю, що це не так важливо, Ліліано. Я розумію, що тобі хотілося б отримати головну роль, але ми обов'язково знайдемо щось і для тебе.
— Вона підійде для ролі мачухи. Їй би навіть грати не довелося, — сказав Арсен, а всі засміялися.
Мені чомусь стало так образливо. Катерина Сергіївна розписала у своєму блокноті головні ролі. Поки їх отримали лише декілька учнів, і я не серед них. Це було чимось дивним для мене. Сава, здається, тепер радів такому повороту. Вони ж з Адою будуть грати ролі закоханих.
Як тільки продзвенів дзвінок на перерву, я одразу попрямувала до вбиральні. Мені навіть не хотілося ні з ким говорити. Я роздратовано стукнула ногою по дверях однієї з кабінок. Сльози з'явилися на очах. Ну чому так? Мені так хотілося отримати цю роль, але якогось біса мене взагалі продинамили. Я не отримала нічого. Підійшовши до умивальника, ввімкнула холодну воду і легенько промокнула своє обличчя, щоб не зруйнувати макіяж. Після декількох глибоких вдихів, мені все ж вдалося заспокоїтися. Тільки настрій остаточно був зруйнований.
Уроки чомусь йшли дуже довго. Мені хотілося якнайшвидше опинитися вдома, але сьогодні ще ж та біологія. Як тільки завершився останній урок, я помітила, що Сава дуже швидко зібрався.
Він почав іти до виходу, а я ж попрямувала за ним. Вже на вулиці він зупинився і повернувся до мене обличчям.
— Ей, ти куди? — спитала я.
— У мене зараз побачення, — з широкою усмішкою відповів Сава.
Мене наче облили холодною водою. Я дивилася на свого друга і чомусь стало так боляче.
— П-побачення? З ким?
— Учора я запропонував Аді піти на прогулянку, а вона погодилася.
— Ого, — все, що й змогла сказати я.
— Мені ще квіти треба купити, тому я біжу. Не сумуй!
Сава швидко обійняв мене, а тоді попрямував до воріт. Я дивилася йому вслід ледве стримуючи сльози. Чомусь так образливо стало, що хотілося плакати. Я міцно стиснула зошити у своїй руці й глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
— Яке сумне видовище, — раптом заговорив біля мене Арсен, прослідкувавши за моїм поглядом.
— Чого тобі? — роздратовано спитала я, бо він вже починає мене відверто дратувати.
— Ходімо, Лі! — сказав Арсен і закинув мені на плече свою руку. — У нас же сьогодні побачення. Чи ти забула?
— Не забула! Тільки на побачення йду не я, а вона, — я вказала пальцем на Віту, що стояла біля воріт і поправляла своє волосся.
— Не зрозумів, — буркнув Арсен, насупившись.
— Я віддала твоє бажання Віті, — пояснила я і скинула його руку зі свого плеча.
— Так нечесно.
Я почала повільно йти спиною до воріт, все ще дивлячись на Арсена.
— У правилах про це нічого не було сказано, — я розвела руками. — Гарно тобі повеселитися з Вітою, а мені час бігти на біологію.
Хлопець справді був здивованим і навіть не приховував цього. Я усміхнулася, а тоді розвернулася та попрямувала до воріт. Заради цього виразу його обличчя варто було пережити цей дурний день.
