Наша спільна брехня - Ксана Рейлі
— Уф! — я вдарила руками по столі. — Знову ця Аделіна. Вона своєю наглістю вже переходить усі рамки дозволеного.
— Ага, — погодилася Віта. — Не знаю чому вона взагалі вирішила подати свою кандидатуру на президента.
— Напевно, братик їй нарадив, — буркнула я.
— Ти не хвилюйся, Лілі. Сумніваюся, що їй вдасться перемогти тебе.
— Я їй так легко не віддам місце президента школи. Останній рік буде моїм!
— Мені подобається те, як ти налаштована, — Віта усміхнулася. — Я вже відчуваю той запах боротьби. До речі, що там з Арсеном?
— А що з ним?
— Ну, в нього ж була якась пропозиція до тебе.
— Ми ще не бачилися після того випадку, — збрехала я. — До того ж я впевнена, що він зараз якусь дурню запропонує. У мене нема часу, щоб витрачати його ще й на Арсена.
— Напевно, ти маєш рацію, але хіба тобі зовсім не цікаво, що це за пропозиція?
— Зовсім!
— Навіть трішечки?
— Віто, перестань! Мені треба подумати, що робити з цією Аделіною.
— У тебе вже з'явився план, як усунути свою конкурентку? — спитала подруга, посміхнувшись.
— Нема у мене ніякого плану. Слухай, а Сава з нею точно зустрічається?
— Вони не тримаються на людях за руки й не цілуються, але весь час проводять разом. Мабуть, вирішили приховувати це.
— Дивно, що він не розповів мені нічого. Може, вони просто хороші друзі?
— Хороші друзі — це ти та Сава, — Віта закотила очі. — Між ними точно щось є. У мене на таке чуйка.
— Що там у тебе з тим красунчиком, який писав тобі? — поцікавилася я, щоб хоч якось змінити тему.
— Плануємо завтра зустрітися.
— Завтра? Ти серйозно?
— Ем, а що таке? — спитала Віта і насупилася.
— Я ж говорила тобі про те святкування, що тато влаштовує. Як ти так швидко могла забути? — дорікнула я.
— Вибач, зовсім з голови вилетіло. Тільки я вже йому пообіцяла.
— Я так розумію, що ти плануєш все ж піти на зустріч з ним.
— Мене не так часто запрошують на побачення, Лілі. До того ж ти дуже добре знаєш, що я не люблю ці всі нудні заходи. От якби ти запропонувала мені сходити кудись на вечірку, то я б погодилася.
— Знаєш, Віто, ти...
— Так-так, я ніколи не змінюся, — сказала замість мене подруга і закотила очі. — Ти завжди це говориш. Ой, мені вже час бігти. Ще треба вирішити, що завтра одягнути.
— Дякую за те, що зайшла.
— Ти одужуй, Лілі. У понеділок я вже чекатиму тебе в школі.
— Постараюся прийти.
Віта помахала мені рукою, а тоді вийшла з будинку. Я важко видихнула, бо мене голова почала боліти від її розмов. Вона завжди любила багато говорити й деколи мене це страшенно дратувало.
Я піднялася до себе в кімнату і втомлено лягла на ліжко. Як же мене це все дістало! Все-таки я не помилилася в Аделіні. Вона щось задумала. Напевно, хоче стати найпопулярнішою дівчиною у школі, але я не допущу цього. Нехай навіть не надіється.
Я лежала і просто думала, дивлячись у стелю. Можна було б зайнятися чимось корисним, але усе бажання кудись зникло. Раптом я почула, що до мене хтось телефонує. Навіть не глянувши на екран, я прийняла дзвінок і приклала телефон до вуха.
— Ей, як ти? — заговорив Сава радісним голосом.
— Вже краще, — відповіла я. — Дивно, що ти вирішив зателефонувати до мене.
— Якраз іду з тренування і схотів поговорити з тобою. Без тебе в школі дуже нудно.
— Справді?
— До речі, сьогодні Роман Володимирович похвалив мене. Я жодного м'яча не пропустив.
— Молодець, — буркнула я та сіла на ліжку, склавши ноги. — Я чула, що ти тепер сидиш за партою з Аделіною.
— Т-так, — трохи невпевнено сказав Сава. — Ми з нею вирішили, що так буде краще для мюзиклу. Все-таки нам доведеться грати роль закоханих, а ми ж нічого не знаємо одне про одного.
— А я вже думала, що ви зустрічаєтеся, — серйозним тоном сказала я. — У вас же тоді було побачення.
— Це швидше дружня зустріч, але Ада мені справді подобається.
— І ти... — я замовкла, а потім продовжила. — Ти хочеш, щоб вона стала твоєю дівчиною?
— Не знаю, — відповів Сава та видихнув. — Це все дуже швидко відбувається.
— Зрозуміло, — буркнула я.
— Лілі, що у тебе з настроєм?
— Все добре.
— Ти ж знаєш, що все одно будеш мені найближчою подругою? Як і я твоїм другом.
— Знаю.
— От і чудово! Бо я вже почав хвилюватися, що ти придумала собі щось.
— Придумала що? — перепитала я, насупившись.
— Ну, Матвій мені дещо сказав, — почав говорити Сава, — але це зараз вже не важливо.
— Що він тобі сказав?
— Ти не відчепишся, правда?
— Ніби ти мене не знаєш, — я закотила очі. — Кажи зараз же!
— Матвій говорив мені, що ти закохана в мене, — мовив Сава і раптом почав сміятися. — Я завжди знав, що він придурок.
Я сумно усміхнулася, а до горла підступив не надто приємний клубок.
— Це здається тобі смішним? — спитала я, намагаючись тримати рівний тон свого голосу.
— Ну, це ж неправда? — обережно спитав Сава, чи може і стверджував.
— Звісно, неправда, — відповіла я після декількох секунд мовчання.
— Я ж кажу, що Матвій повний придурок. Як він тільки міг придумати таке?
— Уявлення не маю. Знаєш, мені тут треба домашні завдання робити. Побачимося вже в понеділок.
— Добре. Я подзвоню до тебе на вихідних.
— Бувай!
Я збила дзвінок, а тоді просто кинула телефон на ліжко. Так сумно та образливо стало. Йому весело від однієї думки, що я можу закохатися в нього. Якби він дізнався, що це правда, то боюся, що вмер би від сміху. Я сумно усміхнулася, бо моя ситуація здалася мені такою жалюгідною. Ми завжди будемо лише друзями.
Щоб хоч якось викинути з голови усі погані думки, я ввімкнула музику та почала танцювати. Це завжди заспокоювало мене. Хтось займається у таких випадках йогою чи медитує. Я ж люблю голосну музику і повністю віддаюся їй. Тоді мозок повністю вимикається, а тіло несвідомо починає рухатися в такт.
Мені подобалося танцювати, і десь в глибині душі я добре знала, що це саме те, чим би я хотіла займатися завжди.
Раптом музика вимкнулася, а я побачила тата, що стояв біля мого ноутбука.
— Бачу, що тобі вже краще, — сказав він і склав руки на грудях.
— Так, — я усміхнулася. — Вирішила трохи потанцювати. Ти сьогодні чомусь рано повернуся.
— Завтра важливий день. Хочу добре виспатися.
— Так, ти дуже втомлюєшся на своїй роботі. Треба деколи й відпочивати.
— У тебе вже нема температури? — спитав тато.
— Нема.
— Кашель?
— Трішки.
— Нежить?
— Нема.
— Горло?
— Не болить, — я закотила очі та сіла на ліжко. — Зі мною вже все добре. У понеділок піду до школи.
— Але ліки все одно ще випий. Мені завтра потрібна здорова донька. До речі, сьогодні ще Мартин має приїхати.
— Що? — здивовано скрикнула я. — З Лолою?
— Так, — тато кивнув. — Я вирішив їх запросити.
— І правильно зробив. Ти навіть не уявляєш, як я рада, що ви з братом нарешті порозумілися.
— Знаю, — тато усміхнувся, а тоді сів біля мене. — Ти гарно танцюєш, Лілі.
— Дякую, — я подивилася на нього, бо не могла повірити, що це говорить він.
— Але мені все одно не подобається те, що ти цим займаєшся.
— У школі буде новорічний мюзикл за мотиви казки "Попелюшка". Мені дісталася роль феї. У мене навіть буде ціла танцювальна партія.
— Гм, мюзикл? Це щось цікавеньке.
— Я сподіваюся, що у тебе не з'явиться термінової роботи й ти все ж прийдеш на мій виступ.
— До нього ще дуже довго, Лілі. Я постараюся, але поки нічого не обіцяю.
— Коли я буду знати дату, то повідомлю тобі, щоб ти на цей день взяв собі вихідний.
— Добре, — тато усміхнувся, а тоді поцілував мене в щоку. — Відпочивай.
Він вийшов з моєї кімнати, а я не змогла стримати усмішки. Давно у нас з ним не було такої звичайної розмови. Він ще й сказав, що я гарно танцюю.
Через декілька годин приїхали Мартин і Лола. Спершу ми повечеряли, а потім просто сиділи на диван та розмовляли. Вже давно мені не було так легко. Я змогла забути про Саву, Аделіну і того Арсена. Мартин знайшов у своїй кімнаті "Монополію" і до другої ночі ми грали у неї. Навіть тато долучився і він був одним з найкращих гравців. Перемогти не вдалося нікому, бо ми були надто втомленими, щоб довести гру до кінця.
Зранку я прокинулася дуже швидко. За цей тиждень я, здається, виспалася на місяць вперед. Тато чомусь був надто схвильованим. Весь день усі метушилися. Батько поїхав раніше у ресторан, а ми лише ввечері почали збиратися.
— У тебе такий гарний колір волосся, — сказала Лола, коли допомагала мені заплести високий хвіст.
— А я тепер думаю, щоб пофарбувати його у темніший. Як думаєш, мені було б гарно?
— Тобі б навіть зелений личив, — усміхнулась вона.
— Фу, — я скривилася. — Тільки не зелений. Ненавиджу його.
— Як твоя підготовка до ЗНО?
— Жахливо! Якщо чесно, то я скучила за нашими заняттями.
— Думаю, що твоя теперішня вчителька набагато розумніша за мене.
— Але ти була значно приємніша. Я вже хочу якнайшвидше вступити до університету.
— А тоді на тебе чекатиме ще цікавіше життя, — сказала Лола, усміхнувшись. — Тобі треба додати блискітки на повіки. Так буде краще.
— Тоді додай, — мовила я. — Ти сьогодні мій перукар і візажист. Як тобі навчання в універі?
— Важко, — Лола видихнула, а тоді набрала на кісточку сріблясті блискітки, — але цікаво. Звісно, в медичному не буває легко. Якщо хочеш бути хорошим лікарем, то повинна знати усі дрібниці.
— А я не хочу бути лікарем, але у мене нема вибору.
— Вибір є завжди. Я впевнена, що твій тато зрозуміє, якщо ти скажеш йому, що не хочеш вступати в медичний.
— Ти думаєш, що я не говорила з ним про це? — я сумно усміхнулася. — Він навіть слухати не хоче. Я вже змирилася з цим, тому не хочу вкотре даремно підіймати цю тему.
Я піднялася зі стільця, а тоді підійшла до дзеркала, щоб оглянути себе. Поправивши свій довгий хвіст, я усміхнулася. Добре, що ми з Лолою вирішили причепити накладне волосся у тон до мого натурального кольору. Коротка чорна сукня з вирізом у вигляді серця та опущеними бретелями вдало підкреслювала мою фігуру. Я взула чорні замшеві туфлі на підборах, а також взяла маленьку сумочку.
— Маєш дуже крутий вигляд, — швидко сказала Лола.
— Ти теж, — мовила я, кинувши погляд на її червону сукню.
— Ходімо! Мартин вже на нас зачекався. Зараз як почне сваритися.
Я засміялася, бо дуже добре розуміла, що це швидше Лола накричить на нього, аніж він на неї. Коли дівчина вийшла з моєї кімнати, я прихопила невеличку дерев'яну коробочку. Не хотілося мені приходити без подарунка для тата.
Ресторан знаходився неподалік, але ми так довго збиралися, що всі гості, мабуть, вже встигли з'явитися. Тато, напевно, дуже сильно розсердився на те, що ми запізнилися.
Коли авто зупинилося, ми швидко вийшли та попрямували до входу. За нами приїхав ще один автомобіль. Напевно, якісь гості. Я зупинила свій погляд на хлопцеві, який вийшов звідти й завмерла на місці. Може, це мені привиділося? Але ж ні! Це Арсен... Він відчинив задні дверцята і подав комусь руку. Вже через секунду я побачила Аделіну в красивій блакитній сукні.
— О, ви приїхали! — раптом радісно заговорив мій тато і попрямував до чоловіка, що вийшов з того авто. — Дуже радий вас усіх бачити. Арсене, — батько потис йому руку, — багато чув про тебе. Ой, ваша Ада така красуня!
Я дивилася на це з відкритим ротом. Хтось пояснить мені, що взагалі відбувається?
