Наша спільна брехня - Ксана Рейлі
— І де ти була? — спитав тато, як тільки я зайшла в будинок.
— У репетитора, — відповіла я. — Ти сам добре знаєш, що у мене сьогодні хімія.
— Не обманюй мене! Твоя вчителька телефонувала і сказала, що ти не з'явилася на занятті.
— Гаразд, я була у студії.
— Знову ти за своє, — дещо суворо сказав батько та похитав головою. — Ліліано, я дозволив тобі займатися цією дурнею, але ти не повинна забувати про навчання!
— Мені набридло, — я відвела погляд, стримуючи сльози. — Ти навіть не уявляєш, як мені складно. Я вже більше як рік день у день займаюся з репетиторами. У мене навіть не було вихідного!
— І двічі на тиждень ти ходиш на танці. Якби покинула їх, то якраз би мала час, щоб відпочити.
— У мене скоро голова вибухне, а від тих вчителів вже нудить.
— Завтра у тебе за розкладом мали бути твої танці, але я попросив Ірину Дмитрівну, щоб вона провела з тобою додаткове заняття з хімії.
— Ти жартуєш? — голосно спитала я.
— Ні, — тато підійшов до крісла, де лежав його портфель і витягнув звідти якісь папери. — Зараз, будь ласка, залиш мене. Мені треба працювати.
— Ненавиджу ту твою хімію, — буркнула я. — І біологію теж.
— Без цього тобі не вдасться вступити.
— У тебе ж багато грошей. Не вступлю на бюджет, так піду на контракт. Он Мартин вчився у приватному коледжі, а потім ще й в Лондоні.
— Якщо ти будеш так безвідповідально ставитися до свого навчання, то ніякий лікар з тебе не вийде. Я не хочу, аби у всьому місті говорили, що моя донька стала лікарем лише завдяки моїм грошам. Ти сама маєш це заслужити.
— Як же я втомилася, — тихо сказала я, а тоді попрямувала до своєї кімнати.
Я закрила за собою двері, а тоді просто сіла на підлогу, спершись головою до стіни. Сльози з'явилися на очах. Мені так сильно набридло те навчання. Хочеться хоча б один день провести, дивлячись якісь фільми чи серіал, або піти кудись на прогулянку з друзями. Я так давно вже нікуди не виходила. Я наче проживаю один і той же день протягом останнього року. Прокинулася, зібралася, пішла до школи, потім до репетитора, прийшла додому, повечеряла, зробила уроки, додаткові тести, прийняла ванну і заснула. Може, якби мама була поряд, то мені було б легше. Я підійшла до білого комода, що стояв біля моєї шафи та витягнула звідси альбом з фотографіями. Здавалося, що наша сім'я була такою щасливою. Я зупинилася на фото, де ми святкували мій четвертий день народження. Мама вже тоді була хвора, але трималася зі всіх сил і не показувала цього. Попри важкі часи, батьки зробили для мене справжнє свято. Я пам'ятаю той день, наче це відбувалося зі мною вчора. Тато приніс величезний рожевий торт зі свічками. Мої очі горіли від щастя, коли я побачила його. Я загадала бажання, аби так було завжди, але воно не збулося. Ми часто віримо в такі дурниці й думаємо, що все обов'язково буде так, як ми хочемо. На жаль, життя значно жорстокіше.
Я закрила альбом і поклала його назад у шухляду.
Мені навіть не хотілося їсти, тому я швидко переодягнулася і сіла за свій стіл. Витягнувши підручники, почала робити завдання з біології, яке вчителька задала мені ще минулого тижня. Завершивши з біологією, я зробила ще одну задачу з математики, яка у мене за розкладом у неділю. Минулого року я познайомилася з чудовою дівчиною, яка допомагала мені готуватися до ЗНО з біології. Тільки Лола вирішила повернутися додому, а тепер вступила до медичного університету. Я не багато знаю про її колишнє життя, але зараз вони з моїм братом разом. Давно вже я їх не бачила.
На годиннику вже було далеко за дванадцяту, а я тільки завершила усі свої справи. Перед сном я зайшла в Інстаграм і побачила декілька повідомлень від свого найкращого друга. Я швидко відписала йому, щоб він не хвилювався. Також у нашу шкільну групу приєднали ще двох людей. Я одразу ж зрозуміла, що це ті новенький. Спочатку переглянула фотографії Аделіни. Вона виявилася не такою вже і простою. Її фото виглядали стильними та цікавими. Потім я зайшла до її брата. В нього ще такий дивний нік — скорочене ім'я та якісь цифри. На фотографіях його майже не було видно. Він або стояв спиною, або у капюшоні. Ще було декілька його фото у спортзалі. Здається, Арсен займається боксом. Дивлячись на його статуру, це не здивувало мене зовсім. Дійшовши до останньої фотографії, я вимкнула телефон і лягла спати. Завтра мав бути складний день, адже доведеться замість танців іти на ту ненависну хімію.
Я ненавиділа ранки, але запізнюватися до школи не любила ще більше. Після другого дзвінка будильника я все ж змусила себе піднятися з ліжка.
— Доброго ранку, Лілі, — сказала Тоня, коли я спустилася на перший поверх. Вона подивилася на мене й усміхнулася. — Ти маєш дуже гарний вигляд.
— Дякую, — відповіла я, поправивши свою червону спідницю. — Тато вже пішов?
— Він дуже сильно поспішав на роботу.
— Я чомусь не здивована.
— Ви знову посварилися? — поцікавилася Тоня, а я кивнула. — Його теж можна зрозуміти. Він просто тебе дуже сильно любить.
— Мабуть, саме тому його весь час нема поряд, — буркнула я. — Мені інколи здається, що він тікає від мене постійно. Я вже не пам'ятаю, коли тато останній раз обіймав мене.
— Ти так подібна на свою маму, Лілі. Може, саме це його лякає, — сказала жінка та принесла мені чай. — Він завжди бачить у тобі її, і від цього йому боляче.
— Тільки вона вже давно померла, а я жива.
— Твій тато просто боїться тебе втратити.
— Ні, — я похитала головою. — Він боїться втратити свою клініку.
— Ну все, більше не будемо говорити про сумне. Я приготувала тобі твій улюблений сніданок.
Вона поклала переді мною тарілку з вафлями, политими карамеллю та шоколадом. Від цього у мене аж настрій піднявся, бо я обожнювала солодке.
— У тебе золоті руки, — сказала я, наминаючи вафлі.
— Смачного, Лілі. У мене ще дещо є для тебе.
Жінка попрямувала на кухню, а тоді повернулася з невеликою перервою коробкою.
— Що це? — спитала я.
— Пообідаєш цим у школі, — відповіла вона.
Я відкрила коробку і побачила шоколадні капкейки. Скільки пам'ятаю, Тоня завжди була в нашій сім'ї. Колись вона допомагала мамі, а тепер працює тут постійно. Готує, прибирає та займається усіма домашніми справами. Я так сильно звикла до неї, що вважаю цю жінку нероздільною частиною нашої сім'ї.
— Тоню, ти знаєш, що я просто обожнюю тебе? — сказала я та швидко поцілувала її в щоку. — Мені вже час бігти до школи.
— Гарного тобі дня.
— Тобі теж.
Я помахала їй рукою біля дверей, а тоді вийшла на вулицю під пекуче сонце. Зранку здебільшого завжди було прохолодно, але сьогодні чомусь надто жарко. Навіть не хочу думати про те, що буде в обід. У нас ще й в цей час фізкультура.
Сьогодні довелося йти пішки, але щастить, що школа близько. Двадцять хвилин повільної ходьби — і я на місці. Ми домовилися з Савою, що зустрінемося біля воріт, але його ще поки не було. Я витягнула з сумочки свій блиск для губ та підвела їх. Ще здалеку помітила Аделіну, але вона чомусь ішла сама. Дівчина сьогодні була одягнена простіше. Всього лише звичайні джинси та футболка.
— Привіт, — сказала вона, коли проходила повз мене.
Я кивнула їй у відповідь, але не сказала нічого. Аделіна підійшла до Юлі й вони почали про щось говорити. Здається, новенька вже встигла знайти собі подругу. Потім я помітила, що їхнє коло збільшилося, і тепер там стояли ще Аня, Іра та Ваня. Це мене навіть дуже сильно здивувало. Вони жваво щось обговорювали, сміючись.
— Привіт, — захекано мовив біля мене Сава. — Чому така насуплена?
— Ти хоч колись можеш не запізнюватися? — спитала я.
— Ей, — хлопець показав мені годину на своєму телефон, — у нас ще є п'ять хвилин до початку уроку.
— А я хотіла розповісти тобі, що вчора сталося.
— Знову посварилася з татом?
— Ага, — я обійняла себе руками й опустила погляд, дивлячись на свої туфлі. — Вчителька з хімії сказала йому, що я не прийшла на заняття. Тато розсердився, бо я займалася танцями.
— Чому ти не подзвонила до вчительки й не сказала їй, що не прийдеш? — спитав Сава.
— Не знаю, — я знизала плечима. — Треба було попередити її. Вона б тоді не дзвонила до тата.
— Як добре, що мої батьки підтримують мою любов до футболу.
— Ти ж найкращий футболіст у нашій школі, — я усміхнулася. — Це не дивно, що вони пишаються тобою. Ну все, ходімо, а то зараз урок почнеться.
Коли ми зайшли в клас, то усі вже сиділи за своїми партами. Тільки новенького чомусь не було. Ада тепер сиділа біля Юлі, бо вчора вони з братом були за однією партою. Арсен таки з'явився, але вже на середині уроку. Вчителю історії це не дуже сподобалося, але він нічого не сказав.
Перші дні навчання після канікул завжди складні. Здається, що ті уроки йдуть вічність, а сьогодні ще й фізкультура.
Я хоч і займаюся танцями, але не можу назвати себе спортсменкою. Я ненавиджу біг, і дуже люблю прогулювати фізкультуру. Напевно, як і всі дівчата. Лише хлопці обожнюють цей урок.
Ми всі переодягнулися у спортивне та зібралися на стадіоні, що був на вулиці.
— Добрий день, — привітався Роман Володимирович і свиснув у свій свисток. Типовий фізрук. — Так, дівчата зараз займаються розтяжкою, а також стрибками на скакалці. Для хлопців сьогодні футбол, — вчитель кинув Саві м'яч. — Новенький стає на ворота, а всі інші будуть пробувати забивати у них м'яч.
Хлопці відійшли трохи далі від нас, а ми ж почали займатися розтяжкою. Я сіла на килимок та почала тягнутися руками спочатку до правої ноги, а потім до лівої.
— А він молодець, — заговорила Віта, коли ми стрибали на скакалках.
— Хто? — спитала я, примружуючи очі від сонця.
Віта кивнула головою у сторону Арсена, який стояв на воротах і раз за разом відбивав м'ячі, що долітали до нього. Потім Роман Володимирович сказав їм трохи відпочити.
— Він жодного м'яча не пропустив, — вражено сказала Віта.
— Напевно, хлопці вирішили його пошкодувати й тому слабенько били.
— Здається, я закохалася.
— В новенького? — спитала я і почала сміятися.
— Ага.
Віта продовжувала дивитися на Арсена, аж поки вчитель не сказав нам качати прес.
— Сава, поміняйся з новеньким, — голосно заговорив Роман Володимирович.
Я усміхнулася, бо розуміла, що зараз Сава покаже цьому Арсену, яким має бути справжній футболіст. Хлопці по черзі почали бити м'яч, намагаючись потрапити у ворота. Сава поводився впевнено і професійно. Я тримала ноги Віти, поки вона качала прес і паралельно спостерігала за хлопцями. У мене навіть з'явилося відчуття гордості за Саву, коли він відбив м'яч Арсена. Здається, там більше нема на що дивитися. Ми з Вітою помінялися і тепер вона тримала мої ноги.
— Ти бачила? — ледь не заверещала вона.
— Що? — я зупинилася і подивилася туди, де стояли хлопці.
— Арсен вже три рази потрапив у ворота.
— Ну що, новенький, — заговорив Роман Володимирович і поклав свою руку на плече хлопцеві, — здається, ти даси фору нашому капітану. Запрошую тебе до нашої футбольної команди.
— Залюбки, — з усмішкою відповів той. — І мене звати Арсен, але я люблю, коли кличуть Арс.
— Все, урок завершено, а тебе, — вчитель показав на Арсена, — чекатиму завтра на тренуванні.
Спочатку я подивилася на надто радісне обличчя хлопця, а потім перевела погляд на Саву. Хлопець виглядав засмученим і навіть злим. Він швидко схопив свою пляшку з водою, а тоді впевнено попрямував до школи. Усі хлопці почали вітати Арсена, а ще захопливо розпитували у нього про футбол. Я склала руки на грудях і підійшла ближче до цього новенького. Він одразу помітив мене та зацікавлено подивився мені прямо в очі. Я нещиро усміхнулася, а тоді спитала:
— Ну що, задоволений?
