Наша спільна брехня - Ксана Рейлі

Класна керівничка вийшла з кабінету, а вчитель математики почав вести урок. Та всім тепер було не до цього, бо кожен цікавився новенькими. Виходить, що вони брат і сестра. Мабуть, двійнята. Тільки чомусь вони зовсім не подібні, а ще хлопець виглядає старшим, як на одинадцятий клас. Петро Васильович розповідав щось і розв'язував на дошці якусь задачу, пояснюючи. Але я його зовсім не слухала. Інколи споглядала на Саву і встигла помітити, що він частенько кидає погляди на ту новеньку. В неї ще й таке ім'я унікальне та дивне. Аделіна... Не знаю нікого з таким іменем. У мене теж не звичне усім Лілія, але воно не настільки оригінальне. І чому я взагалі порівнюю себе з нею? Хіба вона може бути кращою за мене? "Пора заспокоїтися, Лілі, — подумки сказала собі. — Ти одна з кращих учениць та ще й президент школи." І чому тільки вона мене так дратує? І цей хлопець теж мені страшенно не подобається...

— То ви брат і сестра? — спитала Віта в того Арсена, як тільки почалася перерва.

— Ага, — відповів він, усміхнувшись їй.

— І звідки ви переїхали сюди? — поцікавилася подруга.

— З невеличкого містечка. Повір, ти його навіть не знаєш, — буркнув хлопець.

— А раптом знаю? — не відставала Віта.

— Сумніваюся. Це не така значуща інформація. Могла б спитати щось цікавіше.

— Гм, а ти принциповий.

— А ти думала.

— Віто! — трохи суворо сказала я, глянувши на них. — Підійди сюди, будь ласка. Ми з тобою дещо мали обговорити.

Дівчина закотила очі, але все ж послухала мене. Вона сіла на своє місце та з очікуванням подивилася на мене, розвівши руками.

— І? — спитала вона. — Про що ми мали поговорити?

— Краще не спілкуйся з ними, — тихо сказала я.

— Чому? — Віта насупилася.

— Тому що вони мені не подобаються.

— Вагомий аргумент.

— Це сарказм?

— Лілі, мені байдуже на те, хто тобі подобається. Цей хлопець дуже красивий і ти сама знаєш, що я ще не була ні з ким у стосунках.

— Тебе зараз реально турбує тільки це? — здивовано спитала я. — Та він же грубіян і я зовсім не здивуюся, якщо ще й наркоманом виявиться! Таких варто остерігатися. Може, він з тих поганих хлопців? Та і взагалі зараз краще думати про навчання, Віто.

— Мені деколи здається, що ти не шістнадцятирічна дівчина, а старенька тітка. Розслабся, Лілі. Тобі теж пора вже почати зустрічатися з кимось.

— Перестань, будь ласка, — я закотила очі.

— Може, досить вже думати про того, хто бачить у тобі лише подругу, — сказала Віта, а тоді піднялася зі свого стільця та знову попрямувала до Арсена.

Від її слів я почала помітно нервувати. Вона не могла знати про мою закоханість у Саву. Я про це нікому не казала і, здається, не давала жодного приводу, щоб так думали.

— Ми, якщо чесно, навіть не здогадувалися, що у нашому класі з'являться новенькі. Ваша поява стала дуже неочікуваною, — заговорив Сава до тієї дівчини.

Я ледь рота не відкрила. Замість того, щоб поговорити зі мною, він розпинається перед цією Аделіною.

— Ми самі не знали, що так станеться, — відповіла вона і подивилася на свого брата.

— То ви двійнята? — поцікавилася Віта.

— Ні, я її старший брат, — відповів Арсен.

— Старший брат? — здивувалася подруга, як і всі присутні. — То скільки ж тобі років?

— Тобі не здається, що ти ставиш надто багато запитань? — серйозним тоном сказав хлопець. — Краще повернися до своєї подруги, — він не дуже доброзичливо глянув на мене. — Знову поговоріть про те, що я грубіян, поганий хлопець та ще й наркоманом можу виявитися.

— Ой, ти чув нашу розмову, — Віта ніяково усміхнулася. — Лілі не те мала на увазі. Вона просто.

— Мені байдуже на вас обох, — мовив Арсен. — Будь ласка, відчепися від мене.

Я відвела погляд, бо мені теж стало трохи соромно за свої слова. Я ж не думала, що він почує. Мабуть, піддалася емоціям і говорила надто голосно. Та це не змінює моєї думки про нього. Я почала крутити між пальцями олівець, дивлячись в одну точку. Вони щось приховують, це точно. Як я і думала, він виявився старшим, але чому цей хлопець тоді в одинадцятому класі? Аделіна теж не хоче розповідати про те, що змусило їх приїхати сюди. Дивно якось це все.

— Доброго дня, учні! — голосно сказала Катерина Сергіївна, наша вчителька зі світової літератури. — Вітаю усіх з початком нового навчального року. Ну що ж, Соколова, до дошки.

Я закотила очі, але все ж піднялася зі свого стільця. Ненавиджу цю жінку, як і вона мене. Її донька, що вчиться у паралельному класі, завжди була моєю найбільшою конкуренткою. Ми з нею ніколи не могли знайти спільної мови. Через один не надто приємний інцидент у школі, мій тато познайомився з цією жінкою. І як же мене бісить те, що вона йому сподобалася. Я знаю, що у них навіть було декілька побачень. Сподіваюся, що він отямиться і нарешті побачить, яка вона.
Я підійшла до дошки, а тоді розвернулася обличчям до класу. Усі уважно дивилися на мене, чекаючи якогось шоу. Ні для кого не секрет, що ми з Катериною Сергіївною не можемо порозумітися.

— Які книги ти прочитала цього літа? — з нещирою усмішкою спитала жінка. Вона трохи опустила свої окуляри та подивилася на мене з-під них.

— Посібники з хімії й біології, за якими готувалася до тестів. Також читала підручник з математики та робила вправи з англійської. Ох, і як же я могла забути про нашу ріднесеньку мову, — відповіла, склавши руки на грудях.

— Я мала на увазі художню літературу, Ліліано, — мовила вчителька, усміхаючись своїми губами, які були нафарбовані огидною червоною помадою.

— Я зараз активно готуюся до ЗНО, тому в мене не було часу на те, аби читати ще й інші книги.

— Усі готуються! — жінка піднялася та подивилася на учнів. — Ви одинадцятий клас і повинні добре скласти ЗНО, але це, — вона показала на мене, — це приклад безвідповідальності та небажання до самовдосконалення. Моя донька теж випускниця, але за літо встигла прочитати аж п'ять книг! І в неї, між іншим, також багато завдань для підготовки до тестування.

— Значить, ви можете похвалити свою донечку, — сказала я, усміхаючись.

— Іншого я від тебе й не очікувала, Ліліано, — Катерина Сергіївна видихнула та похитала головою. — Прийдеться поговорити з твоїм батьком про це.

— Звісно, ви ж бачите його частіше за мене, — буркнула я та без її дозволу повернулася до своєї парти.

— І заодно розповім про твою поведінку. Що за виховання? От що виходить, коли дитина росте без матері. Так, записуйте тему...

Я не хотіла, щоб її слова зачепили мене, але це знову сталося. Згадка про маму завжди була болючою для мене, але ця жінка так відкрито говорить про це, без жодного жалю. Весь урок я сиділа, дивлячись у свій зошит, але так нічого й не написала. Може, вона і має рацію. Мене виховував брат, тож інколи я буваю дуже різкою. Більше не дозволю їй навіть згадувати про мою маму. Я не винна в тому, що у мене її нема, а Катерина Сергіївна не має жодного права ображати мене через це. Я відчула неприємний біль у голові. Надто багато переживань, як для першого дня навчання. Міцно стиснувши у руках олівець, я навіть не помітила, як зламала його на дві частини. На щастя, цей урок був останнім на сьогодні, тому як тільки продзвенів дзвінок я почала похапцем збирати свої речі у сумку.

— Лілі, почекай! — почула я голос Сави, коли прямувала довгим коридором до виходу. — Ей, куди ти так біжиш?

Я різко обернулася до нього обличчям, а тоді відповіла:

— У мене зараз заняття з танців.

— Але, здається, за розкладом у тебе сьогодні мала бути хімія.

— Значить, не буде хімії, — я знизала плечима й уважно подивився на нього. — Тобі щось треба?

— Ну, цей... Ми ж завжди разом повертаємося додому.

— Я вже думала, що ти забув про мене, адже вся твоя увага сьогодні була спрямована на ту новеньку. До речі, як вона тобі? Сподобалася?

— Ти ж це не серйозно? — Сава усміхнувся, а тоді обійняв мене однією рукою. — Невже ти ревнуєш? Лілі, ти завжди була і будеш мені найкращим другом. Я просто познайомився з новенькою. Нам цілий рік разом вчитися. Не буду ж я від неї тікати. До того ж Ада виявилася дуже цікавою дівчиною.

— Навіть не сумніваюся, — буркнула я, відводячи погляд. Я скинула його руку зі свого плеча, а тоді сказала: — Мені вже час на студію.

— Я можу підвезти тебе, — Сава помахав перед моїм носом ключами від авто.

— Хочу пройтися пішки.

Я розвернулася, а тоді впевнено попрямувала до виходу. Мені треба було подумати, а прогулянка — це найкращий спосіб заспокоїтися. Я повільно йшла тротуаром до спортивного комплексу, де вже протягом п'яти років займаюся танцями. Взагалі це моє найбільше захоплення і я завжди мріяла стати професійним хореографом. Моя мама була балериною. Мабуть, любов до танців передалася мені від неї. Взагалі всі говорять, що я дуже схожа на маму. Не лише зовнішністю, але і характером. Тато чомусь не сприймає мого захоплення танцями. Якби він міг, то з величезним задоволенням заборонив би мені цим займатися. Тільки я погодилася вступити до медичного університету лише за умови, що він дозволить мені танцювати. Батькові довелося змиритися з цим, але він не приховує того, що його це дратує. Якщо він дізнається, що сьогодні замість хімії я пішла на танці, то добряче сваритиметься. Але насправді дуже мала ймовірність, що тато сьогодні взагалі прийде додому. Не злічити тих ночей, які я провела у будинку сама, поки він працював у лікарні.
Я зупинилася біля скляної будівлі, в якій завжди було багато людей. У сучасному світі модно займатися якимось видом спорту. У підвалі було декілька басейнів, а на першому поверсі великий спортзал, по якому частенько ганяли футболісти. Сава теж сюди приходить, але у нас різні графіки. На другому поверсі зали для занять з боксу, а також студія танців. Туди я і прямувала на своїх підборах. Добре, що додумалася легінси та футболку залишити минулого разу в роздягальні. Туфлі мені сьогодні не знадобляться, бо я обожнюю танцювати босоніж. Я швидко переодягнулася та зав'язала своє волосся у тугий пучок. Коли я зайшла до студії, то одразу ж помітила Ілону. Колись вона була відомим хореографом, але через травму тепер тренує дівчат.

— У тебе, здається, сьогодні нема занять, — сказала вона, коли помітила мене.

— Настрій поганий, а ти сама знаєш, що в таких випадках мені допомагають лише танці, — відповіла я.

— У тебе є година до того часу, поки не прийдуть дівчата з групи.

— Дякую.

Ілона кивнула, усміхнувшись. Вона взяла свій телефон і вийшла з зали, залишаючи мене наодинці. Біля стіни стояла велика колонка, тому я просто ввімкнула музику і забула про все на світі. Плавні рухи, які вимальовувало моє тіло, завжди заспокоювали мене. Я обожнювала контемп, бо через цей танець найкраще можна передати свої емоції та відчуття. Година пролетіла непомітно. Я навіть не зчулася, як у студії з'явилися дівчата, які зараз мали тренування.

— Дякую за те, що дозволила мені займатися, — сказала я до Аліни.

— Ти знаєш, що я завжди рада, коли мої учні вчаться ще й самостійно. Не маю нічого проти, якщо ти будеш приходити та займатися тут. У тебе талант, Лілі. — вона легенько усміхнулася, а тоді плеснула в долоні та голосно звернулася до дівчат: — Так, приготувалися! Почнемо з невеличкої розминки.

Я глянула на екран свого телефона і помітила чотири пропущених дзвінків від тата. Він ніколи так часто не телефонував мені. Хіба що батько зараз вдома і дуже добре знає про те, що я сьогодні не була у репетитора з хімії. Мабуть, ще та Катерина Сергіївна поскаржилася. Я втомлено видихнула і попрямувала до роздягальні. Тепер треба налаштувати себе на неприємну розмову з татом і якнайшвидше добратися додому.