Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Такий козир у рукаві й упустити, - посміхається. - Так, і ти могла собі кращу долю заробити. Якби ласкава була, - цокає язиком. - Хотів дізнатися, чим батю пройняла. Я молодший, на мордаху гарненький, а ти в нього як кліщ вчепилася, - фиркає. - Я нянька з тебе знатна. Коли хлопці після хвороби відвернулися, ти від почуття провини готова була бігати по стелі, аби мені краще було.

Він так збочено перекрутив мої, переживання, бажання допомогти, турботу… огидно.

– А потім друга операція. Таких бабок у Світлани не було. І я подумав, прикольно буде до батька з тобою заявитись і подивитися цей цирк. Плюс він ще й лікування організує.

- Ти чудовисько, - вирвалося. Адже давала собі слово не обзивати його. Але після стількох словесних ударів нерви не витримують. – І Льошу ти… це… – плачу, не в змозі стримувати потоки сліз.

- Я ж слабий і хворий. Куди мені, – сміється. - Але ідея підставити тебе належить мені. Як сподобалося на нарах, Ілоночко? - запитує з удаваною ласкою в голосі.

- Навіщо його?

- Він зламався. Міг здати нас будь-якої миті. А поранених коней пристрілюють. Ми зі Світкою вирішили прирізати. Любив він її, божеволів за нею. Все заради кохання. Такий самий ідіот, як і ти.

- А Гліб?

- Його Світка чіпати не хотіла. Це я вже без неї провернув. Занадто багато знав він. Компромата вагон. А от Світлану я топити не хотів. У крайньому випадку, на той світ відправити. Але не в тюрягу. Ні. Адже вона заспіває. Рано чи пізно. Тому ти мій квиток на свободу. Хоча з тобою можна й попрощатися, – сміючись, проводить пальцем по горлі. - Мені сопляка цілком вистачить. Батько за нього мені все що завгодно віддасть. А ти... можеш постаратися, мене переконати... - облизує губи. Покажи свої вміння, а Ілонко!

- І ти думаєш, у тебе щось вийде?

– Ти мені варіантів не залишила. І слідак цей будь він неладний. Справа кількох днів, і на мене вийдуть. Я мушу себе захистити. Та й віддати борги, так би мовити, розрахуватися з тобою. Ти мені як кістка у горлі. Як побачив, тоді всі проблеми почалися.

- Проблеми почалися, коли ти уявив, що можеш вирішувати, кому жити, кому вмирати, - дивлюся на нього з ненавистю.

- Ось зараз і розберемося, Ілоночко, чого ти заслуговуєш, - м'яко на мене дивиться. Піднімається з крісла і до мене прямує. З-за пояса пістолет дістає. Мимоволі крик розпачу виривається. Влад… рідний… врятуй…

***

Няня сказала, що Дениску забрав Марк. Повідомив, що Ілона просила його взяти, вони гуляти підуть. А що? Мого сина всі знають, як не віддати йому дитину.

Тільки я не знав, що за виродка під боком пригрів. Коли упустив момент, що він на чудовисько перетворився? Моя вина у цьому є. Поганим батьком був. Не зміг нормального чоловіка виховати. Але корити себе пізно. Діяти треба.

Коли ми з Сергієм зрозуміли, всю схему - волосся на голові дибки встало. У голові не вкладається. Коли у Свєтки був, прошибло моторошним і нереальним здогадом. Повірити тяжко, але після останніх подій я готовий повірити і в таку дику версію. Слова няньки все підтвердили, на жаль.

- Нічого... по гарячих слідах їх знайдемо, - Сергій плескає мене по плечу.

Район у мене елітний. Камер багато. Марк діяв поспішно, залишив багато слідів. Його друзів швидко вирахували. В одного з них спадок залишився від бабки, покинутий будинок у селі неподалік міста.

Якби у сина більше часу було, він би краще підготувався. Поки їдемо, сиджу як на голках. Невідомо, що він уже встиг накоїти. І не факт, що вони саме в тому будиночку. Ми мали ще варіанти, але Сергій поклався на  свою чуйку, вирішив саме туди їхати. Хлопців своїх узяв. Зупинилися, не доїжджаючи до того будинку. Далі пішки. Щоб не злякати. І тут крик лунає. Голубонька! Жива!

Полювання на власного сина. Дожився. А виходу нема. Тільки вперед. Марк вже зробив свій вибір.

Ми будинок з іншого боку оминули. Ззаду із другом у двір проникли. Паркан кволий, дірявий. Ніби нікого немає. Але невідомо хто у домі.

Заходимо. На другий поверх піднімаємось. Сергій різко двері відкриває.

- Дострибався, Марку, - каже, і стовбур на нього наставляє.

А я за дверима стою. Мене не видно.

- Ще один крок, мізки їй виб'ю! – голос сина… ні… це вже не мій син.

- Допоможіть будь ласка! У них Денис, його хлопці кудись забрали! Врятуйте дитину! – кричить моя рідна.

- Не чіпайте мене! Інакше дитині хана! - репетує. - Один мій дзвінок… все!

- Тобі вже хана, Марку, - заходжу до кімнати.

Він тримає пістолет біля її скроні. Побачив мене, здригнувся. На секунду втратив пильність. Ілона ліктем б'є його в коліно. Марк верещить. Я підлітаю та вибиваю його пістолет. Сергій скручує чудовисько, яке колись було моїм сином.

- Все гаразд, рідна! - Притискаю її до себе. В очах стоїть туман, мене трясе поруч із нею. Як подумаю, що міг втратити свою голубоньку.

- Денис ... він, - схлипує.

Звільняю її від кайданків.

- Мої хлопці опрацюють місцевість. Знайдемо, - Сергій усміхається, підморгує.

– Ви за все заплатите! Тварюки! - репетує Марк.

Я виношу свій скарб із дому. Їй там не можна перебувати. А тривога не відпускає, як там малеча. Він же у лапах лютих скотиняк.

Сергій витягує Марка. Син спотикається, падає, руки в наручниках, а він катається по землі, репетує і б'ється в припадку, посилаючи прокляття.

Дзвінок на телефон друга. Він знімає слухавку. Розпливається у задоволеній посмішці.

- Знайшли, зараз привезуть. Вони на місцевому озері були. Хлопці так злякалися, що навіть опору не чинили.

- Невже все позаду, - ридає моя кохана у мене на плечі.

- Ні, голубонько, не все, - гладжу її по голові.

- Що ще? – піднімає зляканий погляд.

- Як що? Наше весілля, - опускаюся на одне коліно. - Ти вийдеш за мене?

Нехай місце не романтичне, але я дію серцем. Не хочу втрачати жодної хвилини.

- Владе, - схлипує, слабо посміхається.