Гелтер Скелтер - Олександр Завара

– Ненависть? Та ні, я вас просто обожнюю! Навіщо ненавидіти людей, які заподіяли тобі стільки доброго! Адже ви зі Знайдою ту бідолашну Карину зґвалтували тільки тому, що бажали їй всього найкращого… Тобі не втямити цього, але я, приїхавши до Чернівців, мріяв про інше життя, цілком нове, геть відмінне від того, що було в мене вдома через таких самих покидьків, як ви. Але одразу після знайомства твій приятель Знайда накачав мене якоюсь гидотою, зробив посміховиськом, а потім невимушено заявив: «Вибачай, друже, я просто пожартував»… Життя – це кредит, Мафіне. І рано чи пізно за цим рахунком доведеться сплатити кожному.

– А Богдан…– Остап мимоволі застогнав від пульсуючого болю.– Що з ним?

– Богдана немає,– посміхнувся Сашко.– І шукати його годі. Коли він вийшов із міськвідділу, я стежив за ним і не дозволив дістатися додому… А ти, як я розумію, намагався повісити на нього всіх собак?

– Дарина… Тільки не чіпайте її…

– Це вже не твоя справа,– кинув Кравич, недбало копнувши пораненого носаком у живіт.– А й справді,– він перевів погляд на Макса,– що робитимемо з Дарою? Вона ніби теж у нашому списку…

Макс не дав йому закінчити фразу. Він блискавично, єдиним суцільним рухом метнувся до столу, схопив Сашка за шию й з усієї сили вгатив його головою об стіну.

Хлопець, що не очікував нападу, не встиг бодай якось пом’якшити удар. На старих шпалерах лишилася червона пляма – кров з розсіченої шкіри.

Кравич, майже не при тямі, упав на коліна. Тим часом Макс схопив його ножа, на мить завмер, а потім із силою увігнав лезо в правий бік Сашка. На футболці одразу розпливлася багрова пляма. Не гаючи жодної миті, Макс черконув ножем себе по ребрах. Його обпекло, наче вогнем, та часу зважати на це не було…

Потім він швидко поскидав на підлогу все, що лежало на столі. Перекинув обидва стільці, а стіл відсунув від стіни й упер його в шафу під якимсь чудернацьким кутом.

Окинувши оком цей гармидер, він підхопив Остапа з підлоги й міцно обійняв, наче вони були найкращими друзями бозна-скільки років. Переконавшись, що на одязі хлопця залишилася його кров, Макс гидливо штовхнув Сікорського додолу. Вклавши в Мафінову правицю закривавлений ніж, він якомога сильніше стиснув його пальцями колодку, відкинув зброю подалі, випростався й щосили копнув колишнього приятеля ногою по голові…

Віддихавшись, Макс ще раз окинув кімнату уважним поглядом.

Сікорський перебував у нестямі. Сашко нерухомо лежав поруч. Макс присів навпочіпки й підніс долоню до його обличчя. Кравич ледве дихав, кров юшила з рани. Прохромлена печінка не залишала хлопчині жодних шансів. Ось-ось його життя урветься. Старший Брат з постера на стіні пильно наглядав за тим, що відбувалося.

«Добре,– подумав Макс, водночас вимикаючи і засовуючи до кишень закривавлених джинсів телефони Сашка та Остапа.– Тепер тільки дочекатися, поки Санчо Панса віддасть Богові душу,– і можна телефонувати на 102».

63

ДАРА. ЗАКОХАНИЙ ДЕМОН

Сирени патрульних автівок дівчина почула вже в ліжку.

Радіючи, що все повертає на краще, вона вклалася раніше, ніж звичайно. Та заснути все одно не змогла, а тому довго дивилася на стелю, де тіні гілок навколишніх дерев вели нескінченну гру зі світлом вуличного ліхтаря.

Здавалося, зараз її не цікавить нічого, крім примхливих танців тіней на стелі. Але це було не так.

Думки дівчини, мов недоладно сплетене мереживо, почали плутатися вже досить давно. Ті судження та оцінки, з якими вона повернулася до цієї кімнати, поступово зникали. Натомість залишалися стіни гуртожитку номер шість, який приймав таку собі Дарину Ковалевську справжньою, тобто такою, яка вона є. Тут вона почувалася затишно, позаяк усвідомила, що нарешті прокинулася. Усі погані події, усе, що сталося останнім часом,– це лише поганий, жахливий, моторошний, але все ж таки сон.

Казна-що,– повільно думала вона.– Як можна бути такою дурепою, щоб повірити, буцімто Лана померла? Вона…

…Вона просто поїхала до батьків.

Так! Вона навіть речі всі свої залишила, бо нащо вони їй вдома?

Всі роз’їхалися по домівках, і нічого дивного в цьому немає.

Та й незабаром серпень, уся їхня компанія повернеться до гуртожитку.

Нарешті вона заспокоїлася й щодо Богдана. Нічого дивного – адже він тепер постійно перебував поруч.

Вони гуляли в парку, розмовляли, ділилися спогадами. Єдине, чого вони не торкалися,– тієї проклятої квартири на задвірках міста. Тільки раз Дара зітхнула й чесно зізналася, що та їй ніколи не подобалася, а…

…Богдан…

…мало не вперше за весь час їхніх стосунків радо з нею погодився.

Дарина потайки спостерігала за ним спідлоба. Їй дуже імпонувало те, як він змінився. Коротке волосся помітно відросло й потемнішало. Щоб поцілувати його, більше не треба було ставати навшпиньки. До всього, коханий виявився цікавим співбесідником. Останнім часом їй до голови лізло стільки всякої нісенітниці, але він несподівано виявився саме тією людиною, яка не просто її слухала, а й розуміла і намагалася прийти на допомогу будь-якої миті.

«І це попри всі ті погані речі, що я подумки йому адресувала…» – побіжно згадала вона.

Цю думку їй не вдалося завершити – за вікном гучно залунали сирени.

Дівчина вирішила, що десь спалахнула пожежа. Звісно – хто, крім пожежників, міг примчати сюди о такій годині? Хіба, може, сталося щось інше?

Дара швидко натягла на себе перше, що потрапило під руку, і босоніж вискочила в коридор. Із боку сходів чулися уривчасті голоси: кілька чоловіків швидко підіймалися кудись на інший поверх.

Серце заколотилося, їй стало страшно. Остаточно розгубившись, вона вибігла на сходи і помчала вгору слідом за чоловіками у синій уніформі. Усі вони були озброєні, однак це не злякало дівчину.

Поліція?

Опинившись на четвертому поверсі, Дара побачила, що поліцейські скупчилися біля дверей добре знайомої кімнати. Ті були відчинені навстіж, але що там відбувалося, вона не бачила. Наблизившись, вона спробувала зазирнути в чотириста чотирнадцяту, однак у цей момент один із поліцейських помітив босоногу дівчину й замахав руками, показуючи, що їй тут не місце. Дара зробила вигляд, що геть не розуміє тих жестів.

– Що сталося? – вигукнула вона.– Що тут сталося?

– Вибачайте,– похитав головою коп,– але вам сюди не можна.

– Та скажіть, що тут…– Питання урвалося на півслові, оскільки вона й сама вже побачила, що й до чого.

Двоє поліцейських виводили з кімнати Остапа Сікорського. Їм доводилося підтримувати хлопця під лікті, бо той страшенно кульгав. Поранена нога кровоточила, а на скроні набрякала величезна гуля.