Гелтер Скелтер - Олександр Завара

– Та мені байдуже до твого старого…

Остап намагався поводитися якомога спокійніше, водночас слідкуючи за кожним рухом Макса.

– Але мені не байдуже те, що коїш ти… Ти вбивця!

– Взагалі-то,– Макс повернув смартфон на стіл,– у твоїй схемі багато що не стикується. От наприклад: спочатку переконаність у правдивості легенди й переслідуванні з боку примари із дзеркала. Потім, гадаю, підозрюваним став Богдан. Це ж ти був тим анонімом, що зателефонував до поліції, хіба ні? Наразі виявляється, що вбивця – це я. Маєш докази? Може, ти й Дару включиш до кола підозрюваних? Як на людину, яка прагне стати професійним істориком, ти не дуже тямущий шукач фактів. Прикро визнавати, проте так воно й є. З тебе просто кепкуватимуть.

– Хіба не ти підкинув мені легенду про Панночку, яку, швидше за все, сам і вигадав… Потім ти вбив Сергія. А згодом Лану. Далі…

– А далі був Савицький, так? – посміхаючись, перервав його Макс.

– Тут у мене лакуна,– чесно зізнався Остап.– Але я більш ніж упевнений, що в усьому винен ти. Це твоя помста за кривди з нашого боку.

– Чому я? Чому не Богдан? Тим більше, що він зник. Можливо, ховається, намагаючись уникнути відповідальності за скоєне? – Здавалося, що Макс просто блазнював.

– Я вважаю, що Богдан мертвий,– видихнув Остап.

– Ти вже багато разів помилявся. Отже й зараз можеш помилятися, хіба ні?

– Ні.– Відповідь Остапа прозвучала впевнено.– Цього разу – ні. Але я не знаю, що з цим робити… Чесно, не знаю. Але мусив тобі сказати про це, бо після розмови з твоєю матір’ю почав дещо розуміти. А ще…

У двері чотириста чотирнадцятої хтось негучно постукав.

Дара? Боже, дівчинко, як же ти невчасно!

Остап замовк. У цієї розмови не повинно бути свідків, це вкрай небажано. Він сподівався зрештою вивести Макса на чисту воду, однак дівчина могла сплутати всі його плани. І хтозна, як Макс поводитиметься в присутності Дари, адже їй взагалі не варто чути те, що зараз намагався викласти Остап…

Він встав із ліжка й відчинив двері. Його погляд зупинився, очі вражено розширилися, а наступної миті він зненацька відчув гострий, просто шалений біль у стегні. Той наринув так швидко, що хлопець мало не втратив рівновагу і йому довелося схопитися за одвірок.

На обличчі несподіваного гостя грала посмішка. Опустивши на секунду очі, Остап побачив, що той тримає в руці ножа, а ще встиг зауважити, що його старезні шорти швидко просякають чимось червоним.

Не витрачаючи слів, гість пхнув Остапа долонею в груди. Той відступив на крок, і водночас поранена нога відмовилася коритися. Хлопець упав на долівку.

Сашко Кравич увійшов до кімнати й щільно зачинив за собою двері.

62

РОЗПЛАТА

За вікном на повну міць грянула музика. Якийсь новітній хіт, чергова пісенька з тих, що миттєво робляться всюдисущими. Наразі вона, швидше за все, лунала з динаміків якогось авто, що зупинилося неподалік.

Ясні зорі, що звідси, із задушливого міського пекла, чомусь здавалися прохолодними, не віщували нічого доброго. Тільки одне – продовження спеки. Синоптики вже назвали це літо найгарячішим за останні півтори сотні років.

А ще цей пекельний вітер, що не вщухав навіть ночами. Одному з діджеїв місцевої радіостанції навіть спало на думку порівняти його з сироко – палючим вітром ураганної сили, що народжується в нетрях північно-африканських пустель, перетинає Середземне море, прихоплюючи із собою хмари пилу, і вдирається на південь Європи. Тоді годі шукати спасіння від всюдисущого пилу та спекоти. Усе це погано впливає на людей – у ті дні, коли дме сироко, вони відчувають слабкість, порушення сну, дратівливість, а дехто по-справжньому божеволіє. За переказами, у давні часи судді навіть не призначали покарання за злочини, скоєні під впливом сироко, вважаючи, що саме пекельний вітер позбавляє злочинців розуму й штовхає на шлях зла.

Макс нерухомо сидів на ліжку, споглядаючи, як Остап корчиться на підлозі від болю. Лезо Сашкового ножа глибоко вп’ялося в м’язи його стегна, зачепивши артерію, і зараз хлопець спливав кров’ю.

– Ти вже вкотре зайшов у глухий кут,– недбало кинув йому Макс.

– Брешеш! Я не помилився,– долаючи біль, глухо відповів Остап.– Я влучив туди, куди треба. Просто не осягнув масштаб твого задуму. Проте тепер я точно знаю, хто вбив Алекса. Отже, не такий вже я далекий був від правди…

– Мені тебе шкода,– перервав його Кравич.– Справді…

Майже як Макс за чверть години до того, Сашко копирсався на столі, намагаючись зробити з решток хліба й сиру пару канапок. Остап валявся просто у нього під ногами, намагаючись зібратися в силі.

– І я його точно не вбивав,– додав Сашко, розтягнувши рота в посмішці так, що можна було побачити ясна з прилиплим до них наполовину прожованим хлібом.– Насправді Савицького вколошкав якийсь далекобійник. Принаймні такою є головна версія слідства. Свідки стверджують, що в них на паркувальному майданчику виник конфлікт, мало не дійшло до бійки… А потім хтось помітив, як той водій поквапом виходив із вбиральні, тримаючи руки в кишенях. Мабуть, ховав ножа. Він, до речі, зараз у розшуку. Тому до вас ніхто й не чіплявся досі.

Отже, той водій…

«Трясця, як я міг про нього забути?» – відгукнулось у запамороченій свідомості Остапа.

– Та в дечому ти маєш слушність,– знову долинув до нього, наче крізь вату, голос Кравича.– Після всього, що мені довелося витримати, я хотів прикінчити Алекса власноруч. Одразу після вашого повернення із Сотникового, де на всіх чекало відверте розчарування…

Однак сталося не так, як бажалося. Через свій ідіотський характер він знайшов собі покарання без мого втручання…

– Ти, Мафін, від самого початку рушив у хибному напрямку,– втрутився Макс.– Я на це й розраховував, але не думав, що нам доведеться грати цей спектакль аж так довго. Чесно кажучи, не очікував, що ми потягнемося в те село, а тоді мені й самому стало цікаво, куди тебе заведуть твої висновки. І ось наслідок: у загибелі Алекса ти винен не менше за нас.

– Санчо Панса… Чому?..– ледь витиснув із себе Остап.

– Як і ви, я знав і розумів, як йому несолодко живеться… Насмішки, постійна зневага… Але, на відміну від вас, я дивився на нього із зовсім іншого боку. Бо все це випробував на собі. Одного разу я перехопив його погляд на Алекса й зрозумів, що ми з ним із одного тіста… Тож зустрілися, відверто поговорили й дійшли згоди.

– І це