Гелтер Скелтер - Олександр Завара

Разом із цим Мафін відчув ще більший ляк, а той, своєю чергою, потяг за собою два питання: як його сусід міг убити Алекса, якщо весь час сидів поруч із ним самим, і куди все ж таки заподівся Богдан Юрчук?

59

ДУХ

Холодна вода не допомогла. Нервове тремтіння всіх м’язів настільки посилилося, що після вмивання Остап не знайшов нічого кращого, як всістися на підлозі, опершись спиною на стіну. У голові панував суцільний хаос, він відчував, що це тільки початок, і обов’язково буде ще гірше…

Разом із цим він згадав про Дару.

Вона наразі спілкувалася з Максом. Мабуть, як завжди, запропонувала йому кави чи ще чогось, навіть не підозрюючи, що поруч із нею – потенційний душогубець.

«Без паніки! – вкотре втрутився внутрішній голос.– Маєш бути максимально обережним».

Остап знав, що відтепер не має права на помилку. Якщо схибить, це коштуватиме йому життя – і, звісно, не тільки йому.

Звівшись на ноги, він вирішив ще раз поговорити з Максовою матір’ю, однак цього разу більш уважно й ґрунтовно. Правда, перш за все належало повернути паспорт сусіда на місце.

Знову занурившись у шафу, він запхав документ між конспектами і тільки тоді звернув увагу на обтріпану книжчину в паперовій палітурці. То була збірка Гоголя «Миргород», до якої, як відомо, входить повість «Вій».

«Йолоп,– майнула миттєва думка,– який же я йолоп!»

Він замислився, потім згадав про дзвінок і схопив приятелів телефон. Записавши номер Максової матері, Остап відразу ж натиснув «виклик».

Перший гудок, другий, третій… Ніхто не відповідав. Ще кілька. Нарешті сигнал увірвався.

«Так,– подумав Остап,– це було б надто просто».

Довелося змиритися з невдачею. Абонент мовчав, а бігти до Дари, галасуючи про небезпеку, безглуздо. Попри нервове збудження він розумів, що наразі, як і в ситуації з легендою – а також і з Богданом,– у нього на руках жодних вагомих доказів. Таким чином він лише сполохне вбивцю, і що той робитиме після цього – невідомо. Можливо, просто розсміється, глузуючи над Мафіновою хворобливою уявою, а може, спробує здійснити заплановане просто в двісті сімнадцятій. Хтозна… Отже, конче потрібно поговорити з матір’ю Макса. Принаймні тут у нього є перевага: хто попереджений, той, як кажуть, озброєний.

Щоб не гаяти часу, Остап знову всівся перед ноутбуком і почав гортати інші посилання, запропоновані Гуглом. Серед них виявилося досить цікаве відео, цифрова копія з допотопного відеозапису.

Після кількох маніпуляцій на екрані з’явилися кадри оперативної зйомки допиту особи, звинуваченої в численних убивствах. Злочинець не приховував своєї причетності до безлічі кривавих злодіянь, вперто повторюючи: «Такою є моя місія».

Це був коротко стрижений чоловік років сорока-сорока п’яти з глибокими залисинами над лобом. Його обличчя мало якийсь попелястий відтінок, а під очима набрякли чималі мішки – свідчення зловживання алкоголем. На перший погляд у ньому не було нічого особливого: звичайна людина, трохи зморена. На вулиці таких – кожен третій. Проте, вдивившись у його почервонілі очі, Остап зауважив у них щось хиже. Моторошне. Відразливе. А ще там жеврів фанатичний вогник. Зіштовхнувшись із людиною з такими очима, мимоволі поступаєшся їй дорогою або місцем, пропускаєш у черзі чи навіть тікаєш геть, намагаючись не обертатися.

«Мені надано її зверху. Не питаючи згоди…» – промовив чоловік.

«Ким?» – поцікавився спокійний голос з-за кадру.

«Навряд чи ви це зрозумієте,– вів чоловік далі.– Достатньо сказати, що люди часто перебільшують власну значимість і поводяться так, ніби вони є центром Всесвіту. Насправді це помилка. От я й ставив їх на справжнє місце, опускаючи їм повіки».

«Гм, повіки… Ви завжди закривали очі всім своїм жертвам… Вам це подобалося? Ви дійсно вважаєте, що маєте вбивчий погляд? Саме тому ви назвалися Вієм?»

«Це ви мене так назвали. А я просто виконував доручення».

«Що ви хочете цим сказати?»

«Нічого. Ви питаєте, я відповідаю. Все просто».

«Тоді повернімося до вашої місії. У чому саме вона полягала?»

«Я вже казав, що люди часто сприймають себе не за тих, ким вони є. Відповідно, до інших вони ставляться не так, як належить».

«А як належить ставитися? Поясніть».

Голос за кадром став наполегливішим. Схоже, оперативника дратувало те, що з заарештованого треба було витягувати мало не кожне слово.

«А що пояснювати? Це треба розуміти. Тут або розумієш, або ні. І це визначає напрям світогляду людини».

«Отже, ви хочете сказати, що вбивали людей, бо ті були надто високої думки про себе? У цьому полягала ваша місія?»

«Що таке людина? Це каркас із кісток, вкритих м’ясом. Це одяг, якщо хочете – костюм для ментальної сутності, яка має певну мету. Але буває й так, що людина забуває про мету й починає жити задля свого тіла… От ви ж живете не заради свого вбрання? Це вбрання створене для того, щоб ви прикрили сором і робили те, чого від вас очікують отам.– Чоловік тицьнув пальцем угору.– До того ж…»

Остап зупинив відео.

Чоловік на екрані мав безсумнівну схожість із Максимом. Якщо їхні світлини покласти поруч, навряд чи хтось засумнівається, що це батько й син. А найглибший жах полягав у тому, що це була не лише зовнішня схожість.

Наступну годину він провів у тиші. Спробував ще раз набрати Максову матір – марно. Поклав телефон на стіл, роззирнувся – і раптом відчув, що більше не в змозі бути в цій кімнаті. Тут стільки всього сталося, і ці спогади поступово перетворювалися на важкий камінь, що тягнув його до якогось останнього дна.

Макс не встиг замовити бажання!

Авжеж. Він змарнував час нібито вагаючись. Таким чином, навіть якщо щиро прийняти на віру версію із помстою Панночки, йому взагалі нічого не загрожувало. Однак він все одно діяв разом з усіма, ніби свій серед своїх, увесь час був поруч. Чому?

«Зрештою,– міркував далі Остап,– саме Максові було найпростіше скористатися моїм ноутбуком і залишити в ньому ту кляту закладку з легендою… А це наводить на питання: як давно він замислив усе це? Як довго готувався?»

Передусім – Сергій Знайда.

Вбивство чи самогубство?

Попри офіційну версію, ніхто з друзів покійного у суїцид хлопця не вірив. Але як Максові це вдалося?

Утупившись поглядом у ліжко сусіда, Остап провалився в прірву спогадів, щоб укотре зібрати докупи те, що залишило слід у пам’яті.

За якісь півгодини до Сергієвої загибелі вони