Гелтер Скелтер - Олександр Завара

Тепер жінка плакала по-справжньому. Голос її щомиті уривався.

– Що далі все заходило,– продовжувала вона,– то частіше я помічала в його очах знайомий вираз. Він був самотній, світ не приймав його таким, яким він був… Ми через це постійно сварилися, а з якогось моменту в ньому прокинулася пекельна батьківська вдача… І я сама в цьому винна, бо, бажаючи дати йому якомога більше, увесь час працювала, а він насправді потребував тільки тепла та уваги.

– І що було потім?

– Усе закінчилося жахливою сваркою. Я розповіла йому про Анатолія, і після того ми практично не бачилися… А нещодавно Максим приїхав… У мене був не найкращий період, тому…

Жінка затнулася, і Остап зрозумів, що йдеться про її пияцтво.

– Ми так і не знайшли спільної мови. Він тоді намагався говорити відверто і, між іншим, зауважив, що насправді світ повен тих, хто його не вартий, і що… Аж раптом я побачила в ньому батька. І зрозуміла, що попри всі запобігання проґавила найважливіше – його душу. Отруйна батьківська кров, що з цим поробиш…

Дивлячись у вікно, Остап слухав і водночас намагався якось укласти в голові все почуте. Насправді питань тільки побільшало. Але він дізнався головне, і цього поки що було цілком достатньо.

– Дякую,– бовкнув він у черговій паузі.– І даруйте, що потурбував.

– Будьте пильні! – попередила жінка наостанок.– Диявол може виявитися хитрішим, ніж здається… Не робіть моїх помилок…

Замість прощання вона просто натиснула відповідну кнопку телефону. Зв’язок урвався, хрипкий голос немолодої жінки зник, ніби його взагалі не було. Хлопець залишився сам-на-сам із телефоном.

Тільки тепер він починав розуміти, що саме вплинуло на Максову вдачу, що призвело до проростання в ньому жахливого батькового насіння. Одинак, відлюдник, зацькований обставинами, що геть від нього не залежали, однолітками та їхніми родичами. З якого боку не дивись – ідеальний кандидат до «Клубу невдах». У країнах із легалізованою зброєю саме такі, як Макс, часом вчиняють криваві бійні серед однокласників або просто відкривають перебіжний вогонь по вуличному натовпу.

Ідіоти! Які ж ми кінчені ідіоти!

Куди ти дивився, Мафін? У його пам’яті спливло безліч моментів, коли вони жорстоко жартували, а часом відверто знущалися над потихонею Максом. Він сам, і Сергій, і Алекс теж… А той лише усміхався й здебільшого мовчав. Нікому з них не було справи до того, що Макс відчував. Ніхто не ставив собі питання: як це воно – бути Максом? Чим він насправді відрізнявся від того ж Сашка Кравича? Але той хоча б знав, за що зносив наруги, а Макс був для них лише іграшкою, хлопчиком для побиття. І хіба тільки для них?

Ось де правда: Макс має не менше сотні причин для помсти. А також має достатньо сили й сміливості, щоб перейти від намірів до дії. Отже, щоб вберегтися самому й врятувати Дару, йому, Остапові, слід поводитися вкрай обережно. Але, з іншого боку, будь-яка обережність може виявитися даремною, якщо ти змушений жити в одному приміщенні з жорстоким і вигадливим маніяком, що пустився берега!

61

МАКС. ОСТАП. СПРИТНИЙ ОБМАН

Макс повернувся, коли надворі вже сутеніло.

Провівши весь цей день із Дарою, він нарешті залишив її наодинці.

Вони двічі виходили прогулятися університетським парком, а решту часу просиділи в двісті сімнадцятій. Макс слухав музику, а Дара згадувала старі добрі часи. Одного разу вона навіть зауважила, що непогано було б зібратися всім разом, щоб відзначити такий важливий момент їхнього спільного життя. Макс не дуже зрозумів, що саме вона мала на увазі, лише кивнув, нібито підтримуючи ідею.

Він не вперше відзначав, як багато в ній змінилося за останній час, хоча поки що не розумів, на краще ті зміни чи на гірше.

Зупинившись біля столу, він мовчки спорудив із всього, що знайшов на ньому, якусь подобу сандвіча. Тобто, взявши скибки зо дві хліба, поскладав між ними все, що здалося йому більш-менш їстівним. Поклавши свій витвір на умовно чисту тарілку, Макс усівся на ліжку і почав жувати.

Остап тим часом копирсався у Фейсбуці, але краєм ока слідкував за сусідом. Здолавши половину сандвіча, Макс вирішив перевірити стрічку новин. Його смартфон чомусь лежав на столі, і, побачивши це, хлопець на мить замислився. Потім піднявся й простяг руку за смартфоном, мимохідь кинувши погляд на екран Остапового ноутбука. Так само мовчки вмостився на ліжку й пірнув у мережу. Після зустрічі з Дарою настрій у нього був піднесений.

Сутінки потроху перетворилися на суцільну темряву. Остап навіть не помітив, як наблизилася ніч. Його пальці щось натискали, очі були втуплені в тексти, у яких він не розумів жодного слова, а мозок щохвилини нагадував одне й те саме: навпроти тебе сидить убивця. Так, він сидить навпроти і чекає твого зізнання…

Зізнання?!

Несподівано звідкись випливла думка: Макс усе знає. Без винятків. Знає геть усе й тому мовчить, бо чекає на його хід. Конем чи пішаком – байдуже. Це гра, усе це давно перетворилося на гру, і тепер Остапова черга робити хід.

– Я все знаю! – раптом вимовив він, схрестивши руки на грудях, ніби намагаючись захиститися від удару.

Після цих слів йому стало не по собі, і в той же час він відчув дивне полегшення.

– Що? – Макс ніби недочув. В його очах читався суцільний спокій.

– Я кажу, що все знаю! – насмілився Остап.– Все! – Він на мить затнувся, підбираючи слова.– І от що я тобі скажу, Максе: наша Панночка з потойбіччя, наш убивця – це ніхто інший, як ти!

Макс уважно подивився на сусіда. Той погляд здався Остапу аж надто важким, хоча, можливо, то було лише миттєве враження, бо наступної миті Макс насмішкувато хмикнув.

– Ти, Мафін, ще кілька днів тому палко переконував усіх у правдивості легенди, що нею скористався Гоголь. Нібито він зашифрував у своєму творі таємні засоби нейтралізації цієї невгамовної покійниці.

Через те ми й вирушили до Сотникового. Що відтоді змінилося?

– Усе. Взагалі все…

Більше не вагаючись, Остап виклав сусідові трохи скорочену версію своїх умовиводів, згадавши заразом про Онопрієнка-старшого та пекельну спадковість. Коли він скінчив викладати мотиви, що ними нібито керувався Макс, той незворушно промовив:

– Досить цікаво. Отже, ти мав розмову із моєю матір’ю, і вона багато чого тобі наговорила…– Він на мить замислився.– Ну так, дещиця правди в цьому є. Мій батько дійсно був отим самим Вієм. Але батьків не обирають. А