Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

я багато чого навчився, та найменше в аудиторіях. Як цілувати дівчину, одночасно натягуючи презерватив (дуже корисне, втім часто нехтуване вміння); як вицмулити шістнадцять унцій[33] пива і при цьому не виблювати; як підробляти у вільний час (пишучи курсові роботи для тих, у кого було більше грошей, ніж у мене, а таких була більшість); як не бути республіканцем, хоча їх підтримувало не одне покоління моїх предків; як виходити на вулиці зі здійнятим над головою плакатом, скандуючи: «Раз-два, раз-два-три, не хочем блядської війни» або про президента Джонсона: «Гей, гей, Ел Бі Джей, скільки нині вбив дітей?» Я засвоїв, що коли пускають сльозогінний газ, слід триматися за вітром, а коли не виходить, повільно дихати крізь носовичок чи бандану; вивчив, що, коли в хід ідуть поліційні кийки, треба падати на бік і, підтягуючи коліна до грудей, затуляти долонями потилицю. Та в 1968-му в Чикаго я засвоїв ще й іншу науку: копи здатні вибити з тебе все лайно, хоч як би вміло ти прикривався.

Та перш ніж навчитися всього цього, я пізнав насолоду і небезпеку «чирви».

Восени 1966-го в шістнадцяти кімнатах на третьому поверсі Чемберлен-голлу мешкало тридцять двоє студентів, до січня 1967-го дев’ятнадцятеро з них або переїхали, або були відраховані, ставши жертвами «чирви». Тієї осені «чирва» косила нас усіх, неначе найнещадніший штам грипу. Імунітет до неї на третьому поверсі виявився, здається, тільки в трьох хлопців. Одним з них був мій сусід у кімнаті Нейтан Гоппенстенд, другий — староста поверху Девід Дірка Дірборн, а третій — Стоуклі Джонз ІІІ, незабаром відомий серед населення Чемберлен-голлу як Рви-Рви. Іноді мені здається, що хочеться розповісти вам про Рви-Рви, іншим разом — що про Скіпа Кірка, якого згодом усі, звичайно ж, стали кликати «Капітаном Кірком», і який усі ці роки був моїм найкращим другом, а часом гадаю розповіcти про Керол. Найчастіше ж я думаю, що просто хочу говорити про самі шістдесяті, хоч мені це завжди видавалося неможливим. Та перш ніж заводити будь-яку з цих тем, краще розповісти вам про «чирву».

Скіп якось сказав, що віст — це бридж для дурнів, а «чирва» — це бридж для цілковитих дурнів. Заперечень ви від мене не почуєте, хоча ця заувага не дуже точно передає суть. «Чирва» — це розвага, ось що головне, а коли граєш на гроші — на третьому поверсі Чемберлена ставка була п’ятак за очко — то невдовзі стаєш залежним.

Ідеальна кількість гравців — четверо. Роздаються всі карти, а потім треба брати взятки. У кожній роздачі — двадцять шість очок: тринадцять на «чирві», по очку на кожну карту, плюс пікова дама (ми називали її стервом), яка одна коштує тринадцять очок. Партія закінчується, коли якийсь гравець набирає сто очок. Виграє той, хто набрав найменшу кількість очок. У наших марафонах кожен з трьох інших гравців викладав суму, що дорівнювала різниці між його очками і очками переможця. Якщо, наприклад, між мною і Скіпом наприкінці гри було двадцять очок, то мені, за нашим п’ятицентовим тарифом, доводилося платити йому долар. Дрібниця, скажете ви тепер, та тоді, у 1966-му, для йолопів, які мешкали на третьому поверсі Чемберлена і перебивалися підробітками, і долар не був дріб’язком.

3

Чітко пригадую, коли саме почалася епідемія «чирви»: у перші вихідні жовтня. Запам’ятав я це тому, бо якраз завершився перший раунд заліків першого семестру і я вижив. Виживання було гострою проблемою для більшості хлопців на третьому поверсі Чемберлена; вищої освіти ми удостоїлися завдяки найрізноманітнішим стипендіям і студентським кредитам, більшість з яких, а серед них і моя власна, забезпечувалася «Законом про освіту для потреб національної оборони» та програмою «Навчання — робота».

Це було немов брати участь у перегонах саморобних дитячих дерев’яних машинок, скріплених замість цвяхів одним лише клеєм. І хоча ми перебували не в зовсім рівних умовах, здебільшого залежно від ступеня винахідливості, яку виявили під час заповнення анкет, а також від того, як завзято клопоталися про нас шкільні радники з вибору фаху, був один життєвий момент, від якого нікуди було подітися. Він узагальнювався на вишивці, що висіла у вітальні третього поверху, де точилися наші марафонські битви в «чирву». Цю вишивку мати Тоні Делукка вручила йому перед від’їздом до університету, наказавши повісити там, де він бачитиме її кожен день. У міру того як осінь 1966-го відступала, поступаючись місцем зимі, вишивка місіс Делукка з кожною роздачею, з кожним випадінням «стерва», з кожною ніччю, коли я завалювався спати, не розгорнувши підручника, не заглянувши до конспектів, не написавши жодного есею, немовби все росла і яскравішала. Вона мені навіть снилася:

2,5

Ось, про що говорили великі яскраво-червоні вишиті хрестиком цифри. Місіс Делукка знала, що вони означають. Як знали і ми. Якщо ви жили в звичайних гуртожитках, таких як Джаклін, або Данн, або Піз, або Чедберн, то могли зберегти своє місце у випуску 1970 року з середнім балом 1,6, тобто, якщо татко і матуся продовжували платити за ваше навчання. Не забувайте, мова йде про університет штату, а не про Гарвард чи Єльський університет. Однак для студентів, що перебиваються на стипендіях і кредитах, допустима межа становила 2,5. Набери менш ніж 2,5, іншими словами, отримай не C, а C з мінусом — і твоє маленьке, саморобне перегонове авто майже напевне розлетиться. «Дзвони, пиши, не забувай», як любив повторювати Скіп Кірк.

Перший раунд заліків я подолав непогано, особливо для хлопчиська, який ледь не захворів від туги за домівкою: до цього часу я ніколи в житті з дому не виїжджав, якщо не брати до уваги єдиного тижня в баскетбольному таборі, звідки повернувся з вивихнутим зап’ястком і дивними грибочками, що росли між пальцями ніг і під мошонкою. Я записався на п’ять предметів і всі, крім вступу до англійської, склав на B. З неї я отримав A. Мій викладач, який пізніше розлучився з дружиною і скінчив співаком в «Спроул-плазі» в студмістечку Берклі, написав біля однієї з моїх відповідей: «Ваш приклад ономатопеї просто блискучий». Я послав цю контрольну додому мамі з батьком. Мама відповіла листівкою з одним словом, палко виведеним на звороті: «Браво!» Від цього спогаду несподівано починає щеміти серце, відчуття, майже на межі фізичного болю. Здається, це був останній раз, коли я приволік додому роботу з наліпленою в куточку золотою зіркою.

По закінченні першого