Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Боббі взяв запечатаного конверта. Руки затерпли і тремтіли. Серце загупало ще дужче. На лицевому боці м’яким олівцем виведено лише одне слово: його ім’я. Почерк був Тедів. Боббі одразу ж його впізнав. У роті в нього пересохло і, не помічаючи сліз, що навернулися на очі, Боббі розкрив конверта. Він був не більший за конверти, у яких першокласники надсилають одне одному валентинки.

Першим з нього полився аромат, солодшого за який він ніколи не вдихав. Боббі згадав, як він маленьким обіймав матір, аромат її парфумів, дезодоранту і тієї штуки, якою вона мастила волосся. Згадав, як влітку пахло в парку, як пахли стоси книжок у Гарвіцькій бібліотеці, чимось пряним, невиразним і ніби займистим. Сльози перелилися через повіки і покотилися по щоках. Боббі звик почувати себе старим. Знову відчути себе молодо, виявити, що здатен відчути це знову, стало для нього страшенним потрясінням, викликало сум’яття.

Листа не було: ні записки, ні взагалі будь-якого тексту. Коли Боббі нахилив конверта, на поверхню столу дощем посипалися трояндові пелюстки найнасиченішого, найтемнішого червоного кольору, який йому доводилося бачити.

«Кров серця», — подумав Боббі в захваті, сам не знаючи чому. Зненацька, вперше за багато років пригадав, як можна вимкнути мозок, просто випустити з-під варти під чесне слово. І не встиг він про це подумати, як відчув, що думки злітають увись. Трояндові пелюстки горіли на подряпаному столі, неначе рубіни, неначе таємниче світло, що ллється з таємного серця світу.

«І не лише одного світу, — думав Боббі, — не тільки цього єдиного. Існують інші світи, мільйони світів, і всі обертаються на веретені Вежі».

І наступна думка: «Він знову від них вирвався. Знову на волі».

Пелюстки не залишали місця для сумніву. У них були всі «так», які тільки потрібні: усі «допускається», усі «без питань», усі «це правда».

«То гасають, то гуляють», — майнуло в голові. Боббі знав, що вже десь чув ці слова, хоч і не пригадував, де саме, і не розумів, чому вони зараз спали на гадку. Та його це й не обходило.

Тед — вільний. Не в цьому світі і не в цьому часі. Цього разу він утік в іншому напрямку… але десь є.

Боббі згріб пелюстки, кожна неначе крихітна, шовкова монетка. Чашечки долонь ніби сповнилися кров’ю. Підніс до обличчя. Він міг би потонути в їх солодких пахощах. Тед жив у них, бачився, ніби при світлі дня. Тед зі своєю смішною, згорбленою ходою, з тоненьким, як у немовляти, сивим волоссям, з жовтими плямами, витатуюваними нікотином на вказівному і середньому пальці правої руки. І зі своїми паперовими мішечками з ручками.

Як і того дня, коли він покарав Гаррі Дуліна за те, що той скривдив Керол, Боббі почув голос Теда. Тоді це більшою мірою була гра уяви. Та цього разу Боббі гадав, що він реальний, щось було витиснуте в трояндових пелюстках і залишене для нього.

Боббі, вгамуйся. Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках.

Він ще довго сидів за столом, притискаючи до обличчя трояндові пелюстки.

Нарешті, пильнуючи, аби не загубити жодного, зсипав їх назад у маленький конвертик і загорнув порваний клапан.

Він вільний. Він… десь. І він пам’ятає.

— Він пам’ятає мене, — вимовив Боббі. — Він пам’ятає мене.

Боббі встав, пішов на кухню і поставив чайника. Тоді зайшов до маминої спальні. Вона лежала на ліжку в комбінації, припіднявши ноги. Боббі зауважив, що вона почала старіти. Коли він, хлопчик, що вже майже виріс у дорослого чоловіка, сів поряд, мама відвернула обличчя, але дозволила взяти себе за руку. Він тримав її і погладжував, чекаючи, поки засвистить чайник. За деякий час мама обернулась і глянула на нього.

— Ох, Боббі, — вимовила вона, — ми так багато всього напороли, ти і я. Що нам робити?

— Усе, що здужаємо, — відповів Боббі, не перестаючи пестити її руки. Тоді підніс її до губ і поцілував у те місце, де лінія життя і лінія кохання ненадовго зливаються, щоб потім розійтися знову. — Усе, що здужаємо.

1966: Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися

1966. Серця в Атлантиді

1

Коли я в шістдесят шостому прибув до Мейнського університету, бампер старенького «універсалу», успадкованого мною від брата, ще прикрашала наліпка з закликом голосувати за Баррі Ґолдвотера[32] — пошарпана, блякла, проте все ще цілком розбірлива: «AuH2O-4-USA», що розшифровувалось як «Ґолдвотер для США». Коли я закінчив університет у сімдесятому, машини в мене не було. Зате була борода, волосся до плечей і рюкзак з наліпкою: «РІЧАРД НІКСОН — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ», а на комірі джинсової куртки я носив значок: «Я — НЕЩАСЛИВИЙ СИН». Як мені здається, коледж — це завжди пора змін, останні серйозні конвульсії дитинства, проте сумніваюся, що коли-небудь зміни ці набували такого розмаху, як ті, з якими зіткнулися студенти, що оселились у студмістечках у другій половині шістдесятих.

Здебільшого ми майже не розповідаємо про ті роки, та не тому, що забули їх, а тому, що наша тодішня мова була втрачена. Коли я намагаюся говорити про шістдесяті — або хоча б думати про них, — мене охоплює жах і розбирає нестримний сміх. Я бачу штани кльош і черевики з припіднятим носаком. Відчуваю запах травички, пачулі, ладану і м’ятної жуйки. І чую, як Донован Літч співає свою чарівливу і дурнувату пісеньку про континент Атлантиду — рядки, які в нічні безсонні години і зараз видаються мені глибокодумними. Що старшим я стаю, то важче відкидати безглуздість і зберігати чари. Доводиться нагадувати собі, що тоді ми були меншими, такими маленькими, що могли жити сповненим яскравих барв життям під капелюшками грибів, свято вірячи, ніби це — дерева, що дають прихисток від небесної запони. Знаю, що звучить геть безглуздо, та не вмію висловитися краще: привіт тобі, Атлантидо.

2

В останній рік навчання я жив не в гуртожитку, а в ЛСД, селищі з напівзотлілих хатинок на березі річки Стіллвотер, але, тільки вступивши до Мейнського університету в 1966-му, оселився у Чемберлен-голлі, що належав до комплексу з трьох гуртожитків: Чемберлен і Кінг були чоловічі, а Франклін — жіночий. А ще в нас була їдальня, Голіоук-комонз, що містилася дещо збоку, зовсім близенько, десь за ярдів сто тридцять. Та зимовими вечорами, коли дув сильний вітер, а температура падала нижче від нуля, відстань ця здавалася дуже великою. Такою великою, що Голіоук дістав назву Палац прерій.

В університеті