Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Коли Ліз відчинила вхідні двері, Боббі стояв поряд із нею. Мері Дулін тицьнула в нього пальцем і зарепетувала:
— Ось він! Це він побив мого Гаррі! Заарештуйте його! Виконуйте свій обов’язок!
— В чому річ, Джордже? — поцікавилася Ліз.
Якийсь час офіцер Реймер не відповідав нічого. Він переводив погляд з Боббі, п’ять футів п’ять дюймів зросту і вагою дев’яносто сім фунтів, на Гаррі, зростом шість футів один дюйм і вагою сто сімдесят п’ять фунтів[30]. У його великих, вогких очах читався сумнів.
Гаррі Дулін був дурень, але не такий, щоб не зрозуміти цього погляду.
— Він підкрався і напав на мене ззаду.
Реймер схилився до Боббі, впираючи шкарубкі долоні з червоними фалангами в блискучі коліна уніформних штанів.
— Ось цей Гаррі Дулін заявляє, що ти побив його в парку, коли він ішов з роботи, — останнє слово прозвучало як «руботи». Боббі так ніколи цього й не забув. — Каже, що ти сховався, а тоді влупив його биткою, що він і обернутися не встиг. Що скажеш, малий? Правду він говорить?
Боббі був далеко не дурень, тож уже обмірковував сцену. Він пошкодував, що не сказав Гаррі в парку, що борг повернуто і вони квити. Тож, якщо Гаррі комусь розбовкає, що Боббі його побив, він теж не мовчатиме і розкаже, як Гаррі з друзями покалічив Керол, а це куди гірше. Але біда була в тім, що друзі Гаррі все заперечуватимуть і вийде слово Керол проти слів Гаррі, Річі та Віллі. Тому Боббі пішов, не сказавши нічого і сподіваючись, що приниження — бути побитим удвічі меншим шмаркачем — змусить Гаррі тримати рот на замку. Не змусило. І, дивлячись на тонке обличчя місіс Дулін, на її стиснуті, нефарбовані губи і сповнені гніву очі, Боббі розумів чому. Вона просто витрясла це з нього, та й годі; найпевніше, зубами вигризла.
— Я його й пальцем не чіпав, — сказав Боббі, твердо дивлячись йому в очі.
Мері Дулін аж захлинулася від обурення. Навіть Гаррі, для якого в шістнадцять років, мабуть, уже брехня стала способом життя, виглядав здивованим.
— Дивіться, бреше і не скривиться! — заверещала місіс Дулін. — Офіцере, давайте я сама з ним поговорю! Я вже виб’ю з нього правду, щоб мені, ось побачите!
Вона зробила крок вперед. Реймер відсунув її рукою, навіть не піднявши очей і не зводячи їх з Боббі.
— Добре, скажи мені, нащо здоровенному телепневі, як Гаррі, наговорювати на такого курдупля, як ти, якщо це неправда?
— Не обзивайте мого хлопчика телепнем! — заволала місіс Дулін. — Хіба не досить того, що його віддухопелив оцей боягуз і його життя висіло на волосинці? Чому…
— Замовкніть, — втрутилася мама Боббі. Вона заговорила вперше, відколи спитала офіцера Реймера, в чому річ, і тон у неї був спокійний, як у мерця. — Нехай відповість.
— Бо він на мене ще з зими зуба гострить, — сказав Боббі, звертаючись до Реймера. — Він і ще кілька великих хлопців із Сент-Ґебріела погналися за мною по пагорбу. Гаррі послизнувся на кризі, впав і весь намочився. Тоді сказав, що ще зі мною розбереться. Мабуть, він думає, що знайшов гарний спосіб.
— Брехло! — закричав Гаррі. — За тобою гнався не я, а Біллі Донаг’ю. То…
Тут він затнувся, роззирнувся. Здається, договорився. Невиразне усвідомлення цього факту проступало на його обличчі.
— Це не я, — спокійно сказав Боббі, витримуючи Реймерів погляд. — Якби я спробував побити такого великого хлопця, від мене і мокрого місця не лишилося б.
— Брехунам дорога в пекло! — заверещала Мері Дулін.
— Боббі, де ти був сьогодні десь о пів на четверту? — спитав Реймер. — Можеш мені сказати?
— Тут, — відповів Боббі.
— Міс Ґарфілд?
— Так, — спокійно підтвердила Ліз. — Після обіду він увесь час був тут, біля мене. Я мила підлогу на кухні, а Боббі відчищав плінтуси. Ми збираємось переїжджати, і я хочу, щоб після нас був порядок. Боббі, звичайно, бурчав трохи, як усі хлопці, але роботу зробив. А потім ми пили чай з льодом.
— Брехуха! — закричала місіс Дулін. Гаррі тільки сторопіло спостерігав. — Нахабнюща брехуха!
Вона вдруге метнулася вперед, заміряючись руками приблизно в напрямку шиї Ліз Ґарфілд. Офіцер Реймер знову її відштовхнув, навіть не дивлячись, цього разу грубіше.
— Ви можете заприсягтися, що він був з вами? — звернувся полісмен до Ліз.
— Присягаюся.
— Боббі, ти даєш чесне слово, що не чіпав його?
— Даю чесне слово.
— Богом присягаєшся?
— Присягаюся.
— Ти ще за це заплатиш, Ґарфілде, — пообіцяв Гаррі. — Я тобі відкручу твою малу руду…
Реймер розвернувся так різко, що, якби мама не підхопила його за лікоть, Гаррі б загримів по східцях, набиваючи нові рани і роз’ятрюючи старі.
— Стули свій бридкий, дурний писок, — кинув Реймер, а коли місіс Дулін розтулила рота, він тицьнув у неї пальцем. — І ви теж, Мері Дулін. Якщо вам уже так припекло звинуватити когось у побитті, то почніть зі свого бісового чоловічка. Там свідків більше набереться.
Мері Дулін витріщилася на нього з роззявленим ротом, розлючена і засоромлена.
Рука Реймера з витягнутим пальцем опустилася, ніби зненацька обважніла. Він переводив погляд з Гаррі та Мері, що з далеко недоброзичливим виразом стояли на ґанку, на Боббі та Ліз у холі. Тоді відступив від усіх чотирьох, зняв поліційного картуза, почухав мокру від поту голову і одягнув його знову.
— Щось прогнило в Данськім королівстві, — врешті-решт промовив Реймер. — Хтось із вас бреше, як скажений пес.
«Він…» і «Ти…» в один голос сказали Боббі і Гаррі, та дільничний Джордж Реймер не бажав слухати жодного.
— Замовкніть! — заревів він так голосно, що літня подружня пара, яка прогулювалася на протилежному боці вулиці, зупинилася й озирнулася. — Оголошую інцидент вичерпаним. Але, якщо ще хоч раз заведетеся ви, — махнув на хлопців, — або ви, — убік матусь, — вам мало не здасться. Як кажуть, до мудрого і за першим разом доходить. Ну як, Гаррі, потиснеш юному Робертові руку, мовляв, «усе, проїхали»? Знаєш, як годиться по-чоловічому? Так я і думав, що ні. Наш клятий світ — сумне місце. Ходіть, Дуліни, відведу вас додому.
Боббі з мамою спостерігали, як трійця спускається східцями, Гаррі перегравав, шкутильгаючи так, що це було більше схоже на перевалювання моряка. На початку стежки місіс Дулін зненацька ляснула його по шиї.
— Ану не викаблучуйся, гівно мале! — наказала вона.
Гаррі
