Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Повернувшись до квартири, Ліз так само незворушно спитала:

— Це один з тих хлопців, що побили Керол?

— Так.

— Зможеш не траплятися йому на шляху, доки ми не переїдемо?

— Гадаю, зможу.

— Добре, — сказала вона і поцілувала Боббі. Вона так рідко його цілувала, і було так чудово, коли вона це зробила.

Коли до переїзду залишалося менш ніж тиждень, а квартира сповнилася картонними ящиками і стала здаватися якоюсь незвично оголеною, Боббі виловив у парку Керол Джербер. Хоча б раз вона йшла сама. Він безліч разів бачив її з подругами, але тоді все не влаштовувало, було не так, як він хотів.

Тепер же Керол була нарешті сама, та аж коли вона озирнулася на нього через плече і Боббі побачив у її очах страх, то зрозумів, що вона його уникала.

— Боббі? Як справи?

— Не знаю, — відповів Боббі, — по-моєму, нормально. Давно тебе не бачив.

— Ти до мене не заходив.

— Ні, — сказав Боббі, — Ну, я…

Що далі? Як закінчити фразу?

— Було багато справ, — пробурмотів він непереконливо.

— А-а, ага.

Він міг витерпіти її холодність, та не міг витерпіти страх, який вона намагалася приховати. Страх перед ним. Так, неначе він собака, що може вкусити. В голові зринула божевільна картинка: він падає на всі чотири і починає заходитися: гав-гав-гав.

— Я переїжджаю.

— Саллі казав. Правда, не знав точно куди. Здається, ви вже не дружите так, як колись.

— Ні. Не як колись, — погодився Боббі. — Ось, візьми.

Боббі сягнув до задньої кишені й видобув складений у кілька разів аркуш зі шкільного зошита.

Керол непевно глянула, простягла руку, тоді забрала.

— Там тільки адреса, — сказав він. — Ми переїжджаємо до Массачусетса. До міста Денверза.

Боббі все ще тримав папірця в руці, та Керол його не взяла. Йому закортіло заплакати. Він пригадав, як вони піднялися на самий вершечок «Чортового колеса» і в нього було враження, ніби вони на вершечку освітленої земної кулі. Пригадав рушник, що розкривався, наче крила, повертання ступень з невеличкими, налакованими нігтями, аромат парфумів. «Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ», линув спів Фредді Кеннона з радіо в сусідній кімнаті, і то була Керол, Керол, тільки Керол.

— Думав, може, ти писатимеш. — сказав Боббі. — Я, напевно, буду сумувати. Нове місто і все таке.

Керол нарешті взяла папірець і, не дивлячись, поклала до кишені шортів. «Мабуть викине, коли прийде додому», — подумав Боббі, та йому було байдуже. Принаймні вона його взяла. І це стане непоганим трампліном для моментів, коли треба буде відволіктися… а це, як виявив Боббі, потрібно далеко не лише тоді, коли поблизу ниці люди.

— Саллі каже, ти змінився.

Боббі не відповів.

— Власне, так багато хто каже.

Боббі мовчав.

— Це ти побив Гаррі Дуліна? — спитала Керол, вчепившись холодною рукою йому в зап’ястя. — Ти?

Боббі повільно кивнув.

Керол кинулася йому на шию і поцілувала так міцно, що в них аж зуби клацнули. Їхні губи розімкнулися з тихим цмоканням. Боббі не цілував дівчат у губи ще три роки… і більше ні разу в житті жодна дівчина не цілувала його ось так.

— Добре! — вимовила вона низьким, несамовитим голосом, більше схожим на гарчання. — Добре!

І кинулася бігти в напрямку Броуд-стрит, тільки миготіли вкриті літньою засмагою і струпами від численних ігор і тротуарів ноги.

— Керол! — гукнув Боббі їй навздогін. — Керол, зачекай!

Вона продовжувала бігти.

— Керол, я кохаю тебе!

На цих словах вона зупинилася… а може, просто тому, що дійшла до рогу Комонвелс-авеню і треба було зважати на транспорт. Хоч би там як, Керол, опустивши голову, на мить загальмувала, озирнулась. Очі — широко розплющені, губи розтулені.

— Керол!

— Мені треба додому. Треба різати салат, — сказала вона і втекла. Перебігла вулицю і втекла з його життя, так більше й не озирнувшись. Може, так було на краще.

Боббі з мамою переїхали до Денверза. Він пішов до тамтешньої початкової школи, знайшов кількох друзів, а ще більше нажив ворогів. Почалися бійки, а невдовзі і прогулювання. У першому його табелі в графі зауваг місіс Ріверз написала: «Роберт — надзвичайно розумна дитина. І надзвичайно проблемна. Місіс Ґарфілд, чи не могли б Ви прийти до мене на розмову?»

Місіс Ґарфілд пішла і місіс Ґарфілд допомагала, як могла, та було надто багато речей, про які вона не могла розповісти. Провіденс, оголошення про розшук домашнього улюбленця і те, як їй дісталися гроші, на які вона змогла купити нову роботу і нове життя. Дві жінки зійшлися на тому, що в Боббі підліткові труднощі, що він сумує за старим місцем і старими друзями. Однак рано чи пізно він ці проблеми переросте. Як не перерости з його розумом і задатками.

Кар’єра агента з нерухомості йшла вгору. Англійська в Боббі йшла добре. Отримав A з плюсом за твір, у якому порівнював «Про мишей і людей» Стейнбека і «Володаря мух» Ґолдінґа. Решту предметів він ледь тягнув. Почав палити.

Керол все-таки інколи писала непевні, якщо не сказати боязкі, послання, у яких розповідала про школу, про подруг і про подорож з Ріондою на вихідні до Нью-Йорка. Її листи завжди надходили на папері з нерівними краями, а на полях танцювали плюшеві ведмедики. До одного з них, що надійшов у березні 1961-го, був доданий сухий постскриптум: «Напевно, мама з татом розлучаться. Він знайшов нове сімейне гніздечко, а вона тільки плаче». Втім здебільшого Керол трималася веселіших тем. Вона вчиться крутити паличку мажоретки, на день народження їй подарували ковзани, вона й далі мліє від Фабіана (а Івон і Тіна вже ні), була на вечері твісту і танцювала всі танці.

Відкриваючи кожного конверта і дістаючи листа, Боббі думав: «Це останній. Більше вона не напише. Діти не переписуються довго, хоча й обіцяють. Відбувається надто багато всього нового. Час летить так швидко. Надто швидко. Вона мене забуде».

Та він їй у цьому не допомагатиме. На кожен лист він сідав і писав відповідь. Розповідав, як мама продала будинок у Бруклайні, отримавши двадцять п’ять тисяч доларів одних комісійних, що дорівнювало піврічній платні на старій роботі. Розповів про найвищу оцінку за твір і про свого друга Морі, який вчить його грати в шахи. Та промовчав про те, як вони з Морі на велосипедах (Боббі врешті-решт таки назбирав достатню