Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Підводячись під оплески, Боббі лиш на мить пожалкував, що мами немає поряд (вона не поїхала з ним на щорічну екскурсію до озера Кентон).
Фінальний удар Боббі припав на кінець матчу, коли підійшла остання черга «Вовків» подавати. Вони відставали на два очки, маючи ранера на другій базі. Боббі послав м’яч далеко на ліву половину поля і, перебігаючи до першої бази, почув, як Ес-Джей зі своєї позиції ловця біля домашньої бази промимрив:
— Хороший удар, Бобе!
Удар був дійсно хороший, та Боббі слід було зупинитися на другій базі, тоді товариш у команді міг би зробити пробіжку і, можливо, зрівняти рахунок. Боббі ж вирішив ризикнути і кинувся до третьої. Дітям до тринадцяти років майже ніколи не вдавалося точно відпасувати з бокової в центр, та цього разу Дюк Венделл, табірний друг Саллі, віддав з лівої половини прострільну передачу іншому другові Саллі з табору «Вінні», Ронні Елмквісту.
Боббі ривком проїхався на ногах до бази, та за якусь частку секунди до того, як кросівка торкнулася її, рукавиця Ронні плеснула його по нозі.
— АУТ! — загорлав рефері, що прибіг з домашньої бази стежити за ситуацією на полі. За боковими істерично заметушилися друзі та родичі «Левів».
Боббі встав, люто дивлячись на суддю, вожатого зі «Стерлінґ-гауза» приблизно років двадцяти, зі свистком і білою плямою цинкової мазі на носі.
— Я добіг!
— Вибач, Бобе, — сказав юнак, відкинувши амплуа рефері та знову стаючи вожатим. — Подача була хороша, а пробіжка — взагалі клас, але це — аут.
— Ні! Ти підсуджуєш! Чому ти підсуджуєш?
— Викинь його з поля! — крикнув чийсь татусь. — Це базікання ні до чого!
— Іди сідай, Боббі, — наказав вожатий.
— Я добіг! — заверещав Боббі. — Був на милю від нього! — він тицьнув пальцем у чоловіка, який пропонував викинути його з поля. — Це він тобі заплатив, щоб ми програли? Отой салозавод?
— Перестань, Боббі, — наказав вожатий. Який же дурнуватий був у нього вигляд зі свистком і в круглій кепочці якогось недоробленого студентського братства! — Попереджаю тебе.
Ронні Елмквіст відвернувся, так, ніби його нудить від суперечки. Його Боббі теж ненавидів.
— Ти просто шахрай і більш нічого, — кинув Боббі. Він зумів вгамувати сльози, від яких пекло в кутиках очей, але не тремтіння в голосі.
— Більше я цього не терпітиму, — процідив вожатий. — Іди, сядь і охолонь. Ти…
— Брехливий членосмок. Ось хто ти тикий.
Жінка, що стояла неподалік від третьої бази, охнула і відвернулася.
— Ти перейшов усі межі, — вимовив рефері безбарвним тоном. — Вимітайся з поля. Негайно.
Боббі, човгаючи кросівками, вже пройшов половину шляху між третьою та домашньою базами і обернувся.
— До речі, тобі на ніс пташка сернула. Але, по-моєму, ти надто дурний, щоб це помітити. Може, витрешся?
Боббі фраза уявлялася смішною, та коли він її промовив і ніхто не засміявся, виглядало по-дурному.
Саллі, великий, як будинок, і серйозний, як серцевий напад, широко розставивши ноги, стояв над домашньою базою в драному костюмі ловця. В руці теліпалася позаліплювана чорною липкою стрічкою маска. Саллі почервонів зі злості. А ще він мав вигляд хлопця, що більш ніколи не гратиме за «Вовків». Ес-Джей їздив у табір «Вінні», виробляв витівки з простирадлами і допізна сидів коло табірного багаття, розповідаючи історії про привидів. Він назавжди залишиться «Левом», і Боббі його за це ненавидів.
— Що це на тебе найшло? — поцікавився Саллі, коли Боббі плентався повз нього. На обох лавках запала тиша. Усі діти дивилися на нього. Так само дивилися й батьки. Дивилися з відразою, та він, напевно, і був відразливий, тільки не через те, що вони думають.
Знаєш що, Ес-Джею? Може, ти й був у таборі «Вінні», та я був унизу, глибоко внизу.
— Боббі?
— Нічогісінько, — буркнув Боббі, не підводячи очей. — І кому яке діло. Я переїжджаю до Массачусетса. Може, там менше пришелепкуватих гомиків, що підсуджують.
— Послухай, старий…
— Ой, замовкни, — кинув Боббі, навіть не глянувши на Ес-Джея. Просто втупився у кросівки й пішов геть.
Ліз Ґарфілд друзів не заводила. «Я вовк-самітник, а не світська левиця», — іноді казала вона. Та перші кілька років у агенції нерухомості «Рідне місто» вона близько зійшлася з жінкою на ім’я Майра Колгаун. Лізіанською мовою їх було і водою не розмити: вони дивилися на світ одними очима, перебували на одній хвилі і так далі. Тоді Майра працювала в Дона Бідермена секретаркою, а Ліз була молодшою, тобто куди пошлють: човником снувала від агента до агента, організовувала їм зустрічі, готувала каву, друкувала ділову переписку. У п’ятдесят п’ятому Майра ні з того ні з сього звільнилася, нікому нічого до ладу не пояснюючи. На початку п’ятдесят шостого Ліз підвищили і секретаркою містера Бідермена стала вона.
Ліз і Майра не втрачали зв’язку, обмінюючись листівками на свята, а часом і листами. Майра, що, як висловлювалася Ліз, залишилася в дівках, переїхала до Массачусетса і заснувала свою власну невеличку агенцію нерухомості. Наприкінці червня шістдесятого Ліз написала їй і поцікавилася, чи не можна стати партнером, звичайно, поки що молодшим, у Колгановій агенції. У неї є деякий стартовий капітал, небагато, та все ж три з половиною тисячі на дорозі не валяються.
Можливо, міс Колгаун пройшла через те ж саме пекло, що й мама, а може, й ні. Головне, що вона погодилась і навіть надіслала мамі букет квітів. І Ліз була щаслива вперше за багато тижнів. А по-справжньому щаслива, мабуть, уперше за кілька років. Головне, що вони перебираються з Гарвіча до Денвера, штат Массачусетс. Поїдуть у серпні, тож у Ліз залишиться ще безліч часу, щоб записати свого Бобика, тепер тихого і нерідко похмурого, у нову школу.
А ще в Бобика Ліз Ґарфілд перед від’їздом з Гарвіча залишалась одна дуже пильна справа.
Він був занадто юний і занадто малий, щоб зробити те, що мусив, не криючись. Доводилося бути обережним і підступним. Підступність Боббі не бентежила, поведінка в стилі Оді Мерфі чи Рендолфа Скотта з суботніх денних кіносеансів його вже не дуже приваблювала. До того ж на деяких людей треба нападати із засідки, бодай для того, аби відчули, як воно. Боббі вибрав схованкою невеличкий гайок, куди його водила Керол у день, коли він розкис і розпустив нюні. Ідеальне місце для підстерігання Гаррі Дуліна, старого містера
