Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Тут навіть бетонний член Сатани зів’яне, точно тобі кажу.

— Терпіти не можу, коли ти так говориш! — вигукнув Нейт, та з упертості голови не підвів. Скіп чудово знав, що Нейт цього не любить, саме тому так і висловлювався. — Та про що ти взагалі кажеш?

— Перепрошую, що моя лексика тебе ображає, але назад своєї зауваги не беру. Не можу. Бо це паскудство, любий мій. Воно мені в очі ріже. Ріже, трясця твоїй матері.

— Що? — Нейт нарешті роздратовано відірвався від свого листка, накресленого так ретельно, як мапа в дорожньому атласі. — ЩО?

— Ось це.

На конверті платівки, яку тримав Скіп, дівчина з хвацьким личком і хвацькими груденятами, що вибивалися з-під матроської блузки, танцювала на палубі торпедного катера. Одна рука була здійнята долонею назовні у хвацькому змаху. На голову набакир була насунута хвацька матроська шапочка.

— Закладаюся, ти єдиний студент у всій Америці, який привіз з собою в коледж «Даєн Рені[34] співає «Темно-сині»», — сказав Скіп. — Це не годиться, Нейте. Їй місце на горищі разом з обтислими штанцями, у яких ти, безсумнівно, ходив на всі збори шкільного спортивного фан-клубу і церковні заходи.

Якщо під обтислими штанцями малися на увазі поліестерові дудочки на гумці з чудернацькою, ні для чого непотрібною пряжечкою ззаду, то я підозрював, що Нейт привіз сюди ледь не всю свою колекцію. Власне, одні з них зараз були на ньому. Проте я промовчав. Підняв рамку з фотографією моєї власної дівчини і, виявивши за нею обідній талон, схопив його і засунув до кишені «Левісів».

— Це хороша платівка, — промовив Нейт з гідністю, — дуже хороша. Вона… запалює.

— Та невже? — запитав Скіп, кидаючи її на Нейтове ліжко. Він принципово не клав платівки Нейта на місце, знаючи, як це його бісить. — «Закричав милий мій: «Гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити»? Якщо це відповідає твоєму означенню гарного, то нагадай мені, бля, щоб я, не дай Боже, не проходив у тебе медогляд.

— Я стану стоматологом, а не терапевтом, — сказав Нейт, карбуючи кожне слово. На шиї в нього почали напинатися жили. Скільки мені відомо, у Чемберлен-голлі, а може, і в усьому студмістечку, Скіп Кірк був єдиний, кому вдавалося проколоти товсту шкіру мого сусіда, справжнього янкі. — Стоматологом. А ти знаєш, що означає «стома»? Це означає «рот», Скіпе! Тому…

— То нагадай, бля, щоб я не йшов до тебе пломбувати дірки.

— Ну чому ти весь час це повторюєш?

— Що саме? — поцікавився Скіп, чудово розуміючи, що той має на увазі, але йому було потрібно, щоб Нейт вимовив це сам. Зрештою Нейт таки вимовляв і його обличчя при цьому завжди червоніло, наче буряк. Скіп був зачарований. Скіпа в Нейті зачаровувало все. Якось Капітан сказав мені, мовляв, він майже впевнений, що Нейт — прибулець, телепортований з планети Чемний Хлопчик.

— «Бля», — випалив Нейт Гоппенстенд і його щоки одразу ж порожевіли. За кілька секунд він став схожим на героя Діккенса, такого собі бозівського серйозного юнака. — Ось що.

— Погані приклади. Мене жахає думка про твоє майбутнє, Нейте. Що, коли Пол Анка повернеться, бля, на сцену?

— Ти ж ніколи навіть не чув цієї платівки, — сказав Нейт, схопивши «Даєн Рені» з ліжка і кладучи на місце між Мітчем Міллером і «Стелла Стівенз закохалася!»

— Не дуже, бля, і хотілося, — відповів Скіп. — Ходімо, Піте. Жерти хочу, бля, вмираю.

Я прихопив геологію: наступного вівторка планувалася контрольна. Скіп вирвав підручника у мене з рук і жбурнув назад на стіл, перекинувши фото моєї дівчини, яка відмовлялася трахатися, але, якщо була в настрої, повільно і болісно солодко дрочила його руками. Ніхто не працює руками краще, ніж дівчата-католички. Протягом життя мої переконання часто мінялися, та тільки не з цього приводу.

— Навіщо ти це зробив? — запитав я.

— Бо за столом, бля, не читають, — пояснив Скіп. — Навіть коли їси тутешні помиї. В якому хліві ти народився?

— Чесно кажучи, Скіпе, я народився в сім’ї, де за столом читають. Розумію, тобі важко повірити, ніби хоч щось можна робити інакше, ніж роблять Кірки. Але можна.

Скіп несподівано став серйозним. Взяв мене за руки нижче від ліктя, заглянув у вічі і промовив:

— Ну, хоча б не вчися, коли їси, добре?

— Добре. — Але подумки залишив за собою право вчитися, коли, бляха, заманеться або коли виникне така потреба.

— Звикнеш все отак заганятися — заробиш виразку шлунка. Мій старий від неї скопитився. Не міг зупинитися, все заганявся і заганявся.

— А, — сказав я. — Вибач.

— Не переймайся, це давно було. А тепер ходімо, поки граний тунець не скінчився. Ідеш, Нейті?

— Треба закінчити листок.

— Нахер твій листок.

Скажи Нейтові таке хтось інший, той глянув би на нього, неначе на річ, викопану з-під трухлявого пня, і мовчки повернувся б до роботи. Але зараз Нейт якусь мить поміркував, а тоді підвівся й акуратно зняв куртку з дверей, де завжди її вішав. Одяг шапочку, поправив на голові. Навіть Скіп не наважувався коментувати вперте небажання Нейта розлучитися з головним убором першокурсника. Коли я запитав Скіпа, куди поділася його власна — це трапилося на третій день в університеті й лише за день після нашого знайомства — він відповів: «Підтерся разок і закинув чортівню на дерево». Можливо, це була й брехня, але цілком такого варіанту я не відкидаю. Прогупотівши по трьох сходових маршах, ми вийшли в м’які жовтневі сутінки. Студенти з усіх трьох корпусів прямували до Голіоуку, де я чергував дев’ять трапез на тиждень. Тепер я стояв на тарілках, нещодавно діставши підвищення після столового начиння. А якщо не пхатиму носа, куди не слід, то до канікул на День подяки доросту до складальника посуду. Чемберлен, Кінг і Франклін-голл стояли на узвишшях, як і Палац прерій. Щоб дістатися туди, студенти проходили по асфальтових доріжках, що спускалися в довгу, неначе корито, балку, а тоді сходилися, утворюючи одну широку, вимощену цеглою дорогу, що вела по схилу вгору. Голіоук був найбільшою з чотирьох будівель, і в сутінках весь сяяв, неначе океанський лайнер.

Улоговина, де сходилися асфальтові доріжки, називалася «Перегоном Беннета» — якщо я колись і знав чому, то вже давно забув. Двома доріжками туди спускалися хлопці з Кінга і Чемберлена, а третьою — дівчата з Франкліна. Там, де доріжки сходилися, хлопці та дівчата змішувалися, розмовляючи, сміючись і обмінюючись поглядами, відвертими і сором’язливими. Звідти вони вже разом ішли до їдальні широкою, вимощеною цеглою дорогою, що мала назву «Променад Беннета».

Назустріч, навпростець пробиваючись крізь натовп, опустивши голову