Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман
Тільки тут змогла перевести дихання, а поглянувши на своє відображення в дзеркалі навіть завмерла. Я виглядала щасливою. Абсолютно. Очі горіли, губи почервоніли, а рум'янець на щоках робив мене живою. По-справжньому щасливою і живою. Одурманена одкровенням, я все ж не припинила лінію поведінки відносно Леонарда. Не проявила слабкість і коли він хвилини три цілував біля дверей, маючи намір мабуть точно запізнитися.
Проте, ми встигли вчасно. Тим паче, що поряд з входом в курилці зустріли бадьорого і дуже веселого завідувача Медока. Помітивши нас, Кріс загасив недопалок і постукав по наручному годиннику.
— А хтось запевняв, що гонщика екстра класу затягне в пучину нестримного сексу, — беззлобно підколовши, я кинула погляд на якогось занадто спокійного Лео. — Є причини для меланхолії? — запитала заходячи через скляні двері.
Він зупинився посеред приймальні і несподівано серйозно вимовив:
— Я тільки-но зрозумів одну річ.
— І яку ж? — я склала руки на грудях, але уся удавана дратівливість зникла, після слів Лео.
— Я шалено щасливий. І знову хочу робити ідіотські речі.
Навіть Марі зупинилася на півшляху до нас, вловивши, про що Леонард. Ми з нею переглянулися, а Лео тим часом, тихо пробубонів:
— Мені потрібна консультація у однієї геніальної старенької, мон шері. Йди, сніданок, напевно, вже в нашому гуртожитку. Я скоро буду.
Закінчивши, він підморгнув і швидко сховався в коридорі, який вів у відділення терапії. У голові промайнула тільки одна думка. Про нашу спільну знайому місіс Левінські.
— Невже... — я спохмурніла, і мало не прогавила шок на обличчі Марі.
Дівчина переводила погляд то на мене, то на коридор, в якому сховався Леонард. Проте вона не встигла поставити питання, тому що наслідувати замашки Леонарда почав Крістіан. Зав безцеремонно констатував те, що в принципі доки нікому знати і не треба було. Але гонщик екстра класу вирішив інакше. Що б йому провалитися!
— Так, Марі, вони зустрічаються. І так, Марі у тебе повно справ, як і у вас інтерне Шевченко. До відома, — Крістіан нахилився і тихо прошепотів: — Стосунки в стінах шпиталю між персоналом дуже погана затія. Але тільки, коли цього не бачу я. Вам ясно, інтерне Шевченко?
Я затремтіла усім тілом, а Крістіан розплився в злорадній посмішці зі словами:
— Я твій боржник, Кетрін. Боксери, усе таке. Але зараз, за роботу! — з натиском закінчив, чим змусив здригнутися і Марі.
Бідолаха мало не зблідла, тому Медок зглянувся:
— Марі, видихни. Ти номінант на мою особисту премію "Кращий працівник місяця".
— Ну, спасибі, док. Я тільки зараз усвідомила, що працюю в "Маку", а усе інше просто декор.
Надутий вираз обличчя і відповідь Марі викликали сміх у персоналу навкруги. Я ж остовпіла від того, що уперше не розуміла, як поводитися. Вони усі знали. По нас з Лео. Все ж виявилося очевидно.
"Тоді чого соромитися?"
З цією думкою я поспішила у бік гуртожитку. Навіть почала щасливо посміхатися колегам і пацієнтам. Поки не відкрила дверей, і не відчула бажання відразу їх зачинити. Бернардо, Рікардо і Вальтер стояли, як три похмурі стовпи позаду Кім. Дівчина сиділа за столом, в оточенні не менше п'яти десятків коробок з китайського ресторану, і дивилася прямо на двері.
— Добрий ранок! — чинно вимовила Кімберлі і розвела руками. — Я звичайно, розумію, що їм багато. Але навіщо стільки? Хлопці п'ятнадцять хвилин допомагали бідним рознощикам занести це сюди.
— Ви про що? — відповівши, я прочистила горло і зняла куртку.
Підходячи до своєї шафки, відчувала, як мовчання за спиною давило все більше. Але продовжувала гнути лінію дурепи.
— Мон шері... — в двері дуже не вчасно увірвався мій... хлопець?
Хто він? Мені ж ніхто не пропонував зустрічатися? Чи починати стосунки. До речі, це дійсно так. Навіть уранці я не почула ні слова про те, що буде далі. А хотілося б.
— А ось і він, — Берні похмуро пробубонів італійською, а Рік сів за стіл і мовчки відкрив локшину.
— Навіщо стільки? — запитав хлопець, але відповів Вальтер.
— Я ж намагався тобі додзвонитися і сказати, що Медок проставився за перегони. Що тепер робити з цим? Хто це з'їсть?
— А я говорила, що він не відповідає з тієї ж причини, що і Кетрін. Правда ж, мон... шері? — Кім злостиво усміхнулася, а я кинула куртку в шафку і голосно відповіла:
— Так! Він ночував у мене! Так! І ще раз так! На усі ваші безглузді жарти і питання з цього приводу! Прокляття! — прошипіла і стала стягувати водолазку, наплювавши на все.
Я злилася. Мала на це повне право. Якого біса вони влаштували цю пародію на допит. Що, важко прямо запитати?
Надівши формену сорочку, обернулася і завмерла. Навпроти виявилося порожньо. Навіть Леонард вийшов з кімнати. Це змусило зупинитися. Я випустила з рук гудзик на джинсах і безглуздо посміхнулася.
Він вигнав усіх, щоб я переодягнулася. Замовив купу їжі, щоб почастувати сніданком не лише мене. Подарував незабутню ніч, і найнезвичніший ранок.
Усе це зробив Лео.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно