Леопард - Ю. Несбе

Кая, опустивши голову, струсила попіл з цигарки. Тремтливо зітхнула і продовжила:

— Далі пригадую лише уривчасто. Мені дали ліки, якесь заспокійливе. Коли за три дні я прийшла до тями, його вже поховали. Мені сказали, що то навіть добре, що мене не було на похороні, бо то, можливо, стало б для мене надто страшною уразою. Згодом я занедужала, майже ціле літо пролежала з лихоманкою. Мені завжди видавалося, що його поховали надто поспіхом, ніби соромлячись того, як він помер.

— М-м-м… — Ти казала, що він лишив записку?

Кая глянула на фіорд.

— Так, на моєму нічному столику. Він написав, що має нерозділене кохання до дівчини, яка ніколи не покохає його у відповідь. Що він не хоче жити й просить пробачити йому біль, якого нам заподіяв, адже знає, що ми його любимо.

— Гм.

— Відверто кажучи, я дуже здивувалася. Евен ніколи не казав мені ні про яку дівчину, а ми розповідали одне одному майже все. І якби не Роар…

— Роар?

— Так. Того літа я вперше закохалася. Він був такий ласкавий і терплячий, навідував мене щодня, поки я нездужала, й слухав мої розповіді про Евена.

— Про те, якою незрівнянно прекрасною людиною він був.

— Саме так.

Харрі знизав плечима:

— Я робив те саме, коли померла мати. Ейстейн не був таким терплячим, як Роар. Тож спитав мене навпростець: може, я збираюся започаткувати нову релігію?

Кая, тихо засміявшись, затягнулася сигаретою.

— Гадаю, Роар з часом відчув, що мої спогади про Евена витіснили решту, включно з самим Роаром. Наш роман був нетривалим.

— Гм. Але Евен лишився.

Вона кивнула:

— За кожними дверима, які я відчиняю.

— Отже, через це, правда?

Кая знову кивнула.

— Повернувшись з лікарні тим літом, я не могла відчинити двері до своєї кімнати. Не змогла і все. Бо знала: щойно відчиню — він висить там. Знову. І це буде моя провина.

— Це завжди наша провина, адже так?

— Так.

— І ніхто не переконає нас у протилежному, навіть ми самі. — Харрі, викинувши недопалок у темінь, запалив нову сигарету. Пароплав унизу спинився коло пристані.

У бійницях бункерів журливо завивав вітер.

— Чому ти плачеш? — спитав він тихо.

— Бо це моя провина, — прошепотіла вона, сльози котилися по її щоках. — Я винна в усьому. Ти ж знав це весь час, чи не так?

Харрі затягнувся. Вийняв з рота сигарету й дмухнув димом на вогник.

— Ні, не весь час.

— А коли?

— Тоді, як побачив обличчя Бйорна Гольма в дверях будинку на Хольменвейєн. Бйорн Гольм — добрий експерт, але він не Роберт Де Ніро. Я враз побачив, що він справді здивований.

— Оце й усе?

— Цього було досить. За виразом його обличчя я зрозумів, що він і гадки не мав, що я вийшов на слід Лейке. Отже, він не бачив його імені на моніторі мого комп’ютера і це не він розповів про все Бельману. Тож якщо кріт — не Бйорн, то лишається лише одна людина.

Кая кивнула й змахнула сльози.

— Чому ти нічого мені не сказав? Нічого не заподіяв? Не відтяв мені голови?

— Навіщо? Я припустив, що ти мала на те поважні причини.

Вона похитала головою, вже не стримуючи сліз.

— Гадки не маю, що він тобі наобіцяв, — мовив Харрі. — Може, якусь вагому посаду у новому всемогутньому Крипосі. І я мав рацію, кажучи, що чоловік, у якого ти закохалася, — одружений, що пообіцяє покинути заради тебе дружину й дітей, але ніколи так не вчинить.

Вона тихо схлипувала, опустивши голову, наче та зненацька нестерпно поважчала. Як квітка під дощем, подумав Харрі.

— Я тільки не збагну, чому ти зажадала зустрічі зі мною сьогодні увечері, — сказавши це, він несхвально глянув на сигарету. Може, почати палити якісь інші? — Спочатку я вирішив, що ти хочеш зізнатися, що це ти — кріт. Але хутко збагнув, що причина не в цьому. Чи ми на щось чекаємо? Щось має трапитись? Адже я уже поза грою, то яка тепер від мене шкода?

Вона, глянувши на годинник, шморгнула носом.

— Ми можемо поїхати до тебе додому, Харрі?

— Навіщо? На нас хтось там чекає?

Вона кивнула.

Харрі залпом випив рештки з фляжки.

Двері були зламані. Дерев’яні тріски на сходах свідчили, що довбали ломом. Без мудрувань. Не намагаючись ламати обережно. Так діє поліція.

Харрі озирнувся на сходах і глянув на Каю, котра, вийшовши з машини, стояла, схрестивши руки на грудях. Потім зайшов у будинок.

Вітальня стояла темна, єдине світло сюди проникало з відкритого бару. Але й цього було достатньо, щоб упізнати чоловіка, який сидів у тіні біля вікна.

— Комісаре Бельмане, — мовив Харрі, — ти сидиш у батьковому кріслі.

— Я насмілився на це, — сказав Бельман, — бо канапа має доволі своєрідний запах. Навіть пес злякався.

— Чи можу я щось тобі запропонувати? — Харрі кивнув у бік бару й сів на канапу. — Чи ти вже сам причастився?

У напівпітьмі Харрі зауважив, що комісар похитав головою.

— Не я, пес знайшов.

— М-м-м… Гадаю, ви маєте ордер на обшук, але мені цікаво, на якій підставі?

— Анонімне повідомлення про те, що ти контрабандою завіз у країну наркотики, використавши для цього невинну людину, й що, ймовірно, вони у твоїй оселі.

— Справді?

— Собака, натренований шукати наркотики, знайшов дещо — кавалок жовто-коричневої речовини, загорнений у фольгу. Незрозумілої речовини, не схожої на ті, що ми зазвичай конфісковуємо у межах країни. Оце й думаємо, чи не віддати його на аналіз.

— Думаєте?

— Можливо, це опіум, а може, пластилін чи глина. Усе залежить від…

— Від чого залежить?

— Від тебе, Харрі. Й від мене.

— Невже?

— Якщо погодишся зробити нам послугу, може, я таки вирішу, що це пластилін, і нічого не віддаватиму в лабораторію. Адже керівник має заощаджувати ресурси, чи не так?

— Ти керівник, тобі видніше. Що за послуга?

— Ти — людина, з якою можна говорити відверто, тому, Холе, скажу тобі все, як є. Хочу, щоб ти взяв на себе роль цапа-відбувайла.

На самісінькому дні пляшки «Джима Біма», що стояла на журнальному столику, виднілося щось коричневе, але Харрі утримався від спокуси прикласти її до губ.

— Щойно ми мусили відпустити Тоні Лейке, позаяк чоловік має непохитне алібі щонайменше у двох випадках убивств. Усе, що ми на нього маємо, — це дзвінок одній із жертв. Ми надто відверті