Леопард - Ю. Несбе

— Мені прикро, але маю повідомити, що ваш гість приїхав. — І, зашарівшись, виправився: — Себто я мав на увазі, що мені прикро, бо ми не можемо його впустити. Він у такому… піднесеному настрої, боюся. А у нас такі правила, що…

— Пусте, — мовила Кая й підвелася. — Де він?

— Чекає надворі. Боюся, він придбав спиртне у барі, коли йшов сюди, й зараз виніс його з собою. Якщо ваша ласка, допоможіть повернути цей напій у ресторан, гаразд? Бо ми можемо втратити ліцензію.

— Звісно, тільки принесіть, будь ласка, моє пальто, — відповіла Кая й прожогом кинулась через залу. Метрдотель почвалав підтюпцем.

Вийшовши, вона побачила Харрі. Він стояв, хитаючись, біля низької стіни скраю схилу. У тому ж таки місці, де вона нещодавно стояла разом із ним.

Кая, наблизившись, стала поруч. На кам’яному мурові стояла порожня склянка.

— Та й не обов’язково нам вечеряти саме у цьому ресторані, — мовила вона. — Може, є інші пропозиції?

Знизавши плечима, він ковтнув з кишенькової фляжки.

— Бар у «Савої». Якщо ти не дуже голодна.

Вона щільніше запнула пальто:

— Та ні, я не надто вже й зголодніла. А що, як ми тут трохи покатаємось, ти ж виріс у цих місцях, добре їх знаєш, а в мене машина. Ти б показав мені ваші бункери.

— Зимно й гидко, — мовив Харрі. — Смердить сциклинням і мокрим попелом.

— Можемо випалити цигарку, — запропонувала Кая. — І помилуватися краєвидом. Чи маєш кращі пропозиції?

Круїзний пароплав, осяяний вогнями, ніби новорічна ялинка, повільно й безшумно ковзав до міста фіордом унизу. Кая та Харрі сиділи просто на вологому бетоні на самій верхівці бункерів, але не чули холоду, що заповзав у їхні тіла. Кая пригубила з фляжки, яку простягнув їй Харрі.

— Червоне вино у кишеньковій фляжці, — мовила вона.

— Більше у старого в барі нічого не було. То я так, про всяк випадок, узяв. А хто у тебе улюблений актор?

— Давай спочатку ти, — сказала вона й зробила чималий ковток.

— Роберт Де Ніро.

Вона скривилася.

— «Analyze This»? «Meet the Fockers»?

— Я присягнувся йому у вічній любові, подивившись «Taxi Driver» та «The Deer Hunting»[94]. Воно того вартувало. А твій?

— Джон Малкович.

— М-м-м… Гаразд. А чому?

Вона поміркувала.

— Бо, як на мене, він є втіленням рафінованого зла. Як людська якість — мені це не подобається, але мені до смаку, як він це розкриває.

— Окрім того, рот у нього жіночний.

— Хіба це добре?

— Аякже. Всі найкращі актори мають жіночні роти. Або високий жіночний голос. Кевін Спейсі, Філіп Сеймур Гоффман, — Харрі, добувши пачку сигарет, простягнув їй.

— Лише якщо ти розкуриш для мене, — мовила вона. — Еге, ці хлопці аж ніяк не супермужні.

— Міккі Рурк. Жіночий голос, жіночий рот. Джеймс Вудс — рот для поцілунків, така собі зваблива трояндочка.

— Але голос не такий високий.

— Як бекання. Вівця.

Кая засміялася, взявши розкурену сигарету.

— Веди далі. А ті хлопці, які у фільмах грають мачо, вони ж мають низькі, хрипкі голоси. Згадаймо хоч би Брюса Вілліса.

— Еге, щодо Брюса Вілліса. Хрипкі — згода. Але щоб низькі? Нardly[95].

Харрі, заплющившись, прошепотів фальцетом, звертаючись до міста: «From up here it doesn’t look like you’re in charge of jack shit!»[96]

Кая пирхнула, сигарета випала у неї з рота, скотилась донизу кам’яним муром і впала у чагарник. Іскорки посипалися врізнобіч.

— Що, так погано?

— Жах, — схлипнула вона. — Трясця, хотіла ще назвати того актора-мачо з жіночним голосом, але через тебе вилетіло з голови його ім’я.

Харрі знизав плечима:

— Ще згадаєш згодом.

— Ми з Евеном теж мали таке місце, — мовила вона й узяла в Харрі ще одну сигарету, затиснувши її між великим пальцем та вказівним, ніби цвях, який хотіла забити. — Це було лише наше місце, й нам здавалося, що про нього більше ні—хто не знає, тож ми могли ховатися там і розповідати одне одному всі секрети.

— То ти хочеш мені про це розповісти?

— Про що?

— Про твого брата. Що з ним сталося?

— Він помер.

— Це я знаю. Я гадав, ти хочеш розповісти все до решти.

— Себто?

— Наприклад, чому ти його канонізувала.

— Хіба я його канонізувала?

— А хіба ні?

Вона довго не зводила з нього погляду.

— Дай вина, — мовила наказовим тоном.

Харрі простягнув їй фляжку, й вона жадібно ковтнула.

— Він лишив записку, — сказала вона. — Евен був чуйний та вразливий. Часом смішливий. Часто усміхнений. Коли він заходив, здавалось, ніби разом з ним входить сонце. Усі проблеми враз випаровувались… саме так, мов роса на сонці. Але випадали й чорні дні, коли все було навпаки. Усі навколо нього затихали, ніби у повітрі літала незбагненна драма, видавалось, ніби її чути у його мовчанні. Як мінорна музика. Що зачаровує й жахає, розумієш? Але все одно скидалося, ніби в його очах причаїлось сонячне сяйво, очі ніби невпинно усміхалися. Навіть лячно ставало.

Вона зіщулилась.

— Це трапилося літньої днини на канікулах, в один із тих днів, які міг влаштувати лише Евен. Тоді ми були у нашій хатинці у Гйомі, я прокинулася рано й пішла відразу у крамничку, купила полуниць. Коли я повернулася, сніданок уже був готовий, і мама гукнула на другий поверх, щоб Евен йшов до столу. Але він не відповів. Часом траплялося, що він спав довгенько. Я зійшла нагору, щоб узяти щось у своїй кімнаті. Проминаючи його кімнату, постукала в його двері, погукала: «Полуниці!» Прочинивши свої двері, я й надалі дослухалася, чи він відповість. Коли заходиш у свою кімнату, зазвичай не роззираєшся, а дивишся туди, де є потрібна річ: на нічний столик, де лежить книжка, яку хочеш узяти, чи на підвіконня та на ящик з блешнями. Я зауважила його не відразу, лише впало в око світло у кімнаті, бо воно було інакшим. Потім глянула убік і лише тоді побачила його босі ступні. Я впізнавала їх з пам’яті, бо кожного разу він платив мені крону, щоб я полоскотала їх: йому подобалося. Перша думка промайнула, що він летить, що він нарешті навчився літати. Мій погляд ковзнув далі. На Евені був блакитний светр, який я сплела власноруч. Він повісився на люстрі на дроті від подовжувача. Мабуть, чекав, поки я прокинуся й піду з дому, а тоді зайшов до мене у кімнату. Мені хотілося втекти, але ноги не рушили з