Леопард - Ю. Несбе

— Гм. Щось іще?

— Ні, Харрі. Правда, ми, як ти й радив, надали їй поліцейську охорону. Цілодобову обслугу, їжу і все необхідне доставляють до дверей. Вона може грітися під сонечком. Якщо у Брістолі воно світитиме.

— Дякую, Ніле. Якщо щось…

— …вигулькне, то я зателефоную. І навпаки.

— Певна річ. Take care[99].

Таке скажеш, подумав Маккормак і, поклавши слухавку, поглянув на синє пообіднє небо. Зараз, улітку, дні набагато довші. Все-таки він ще встигне півтори години прогулятися під вітрилом, поки стемніє.

Харрі підвівся й попрямував у душ. Простояв двадцять хвилин не ворушачись, підставивши тіло під гарячущу воду. Потім вийшов, витер розпарену шкіру, що вкрилася червоними плямами, й одягнувся. Глянув на мобільний і зауважив, що поки спав, пропустив вісімнадцять викликів. Отже, вони таки умудрилися дістати його номер. Він упізнав перші цифри телефонних номерів трьох найбільших газет і двох головних телеканалів: вони всі мають комутатори з нулями й однаковими цифрами. Останні цифри відрізнялися, — вочевидь, то були номери різних журналістів, що прагнули коментарів. Не знати чому, але його погляд зачепився за один номер. Мабуть, через те, що якісь байти у його мозкові орудували запам’ятовуванням номерів. До того ж, перші цифри свідчили, що номер ставангерський. Він подивився у перелік дзвінків і знайшов номер Колбйорнсена.

Харрі зателефонував і, зав’язуючи черевики, тримав слухавку плечем. Виявилось, що йому вже час купувати нові. Відірвалася металева набійка, з якою можна було вільно наступати навіть на цвяхи.

— Трясця, Харрі. Ти сьогодні у газетах герой дня. Справжня зірка. Що каже начальник?

Голос у Колбйорнсена був ніби з похмілля. А може, просто хворий.

— Хтозна, — відповів Харрі. — Я з ним не балакав.

— Відділ убивств поза грою, у всьому винен лише ти. Це твій шеф змусив тебе take one for a team?[100]

— Ні.

Запала тиша, після якої знову запитання:

— Але ж не Бельман?

— Чого тобі, Колбйорнсене?

— Хай тобі грець, Харрі. Я, так само як і ти, розпочав somewhat[101] нелегальне окреме розслідування. Я спершу хотів би упевнитись, чи ми досі — одна команда?

— Та немає у мене ніякої команди, Колбйорнсене.

— А я чую, що ти досі з нами, у нашій команді. Лузерів.

— Скоро вилечу.

— Я знову говорив зі Стіне Ельберг, до якої підбивав клинці Еліас Скуг.

— Ну?

— Виявляється, Еліас Скуг повідав їй про те, що відбувалося тієї ночі у хатинці, трохи більше, ніж я дізнався на першому допиті.

— Я починаю вірити в дієвість повторного допиту, — сказав Харрі.

— Що?

— Та нічого. Ну ж бо, розповідай.

Розділ 49. «Бомбей-Гарден»

«Бомбей-Гарден» належав до тих закладів, які, на перший погляд, навіть існувати не мають права. Але, на відміну від модних конкурентів, якось лишаються на плаву рік у рік. Розташувався заклад у східній частині Осло, у жахливому місці: на бічній вулиці просто поміж колишнім складом пиломатеріалів і будівлею закритої фабрики, у якій наразі містився якийсь театр. Заклад повсякчас позбавляли ліцензії за торгівлю алкоголем, а позаяк вони постійно порушували правила, те саме стосувалося й права готувати їжу. Якось санстанція виявила на кухні гризуна невизначеного виду, утім, явного родича Rattus norvegicus[102]. На аркушах звіту представник санстанції щедро сипав епітетами, назвавши кухню «місцем злочину», де, «безперечно, коїлися убивства наймерзеннішого характеру». Незначний прибуток отримували від вишикуваних уздовж стіни ігрових автоматів, з яких регулярно цупили готівку. Утім, на те, що в’єтнамці, власники закладу, відмивали у ньому гроші від торгівлі наркотиками, не було схоже, хоча дехто їх у цьому й підозрював. Причина, чому «Бомбей-Гарден» лишався на плаву, ховалася у глибині закладу за двома замкненими дверима. Там розташовувався так званий приватний клуб, потрапити у який можна було, лише ставши його членом. На практиці це означало, що за барною стійкою клієнт писав заяву, щоб його прийняли до клубу, прохання тут-таки, на місці, й задовольняли, — відвідувач платив сто крон річного внеску, його проводили досередини й зачиняли за ним двері.

Людина опинялася в просякнутій куривом кімнаті — оскільки закон, який забороняє палити у громадських місцях, на приватні клуби не поширюється. Перед відвідувачем стояв овальний іподром в мініатюрі — чотири на два метри. Поле було вкрите зеленим сукном і розділене на сім доріжок. Доріжками рухались сім пласких коней, настромлених на спиці. Швидкість кожного коника визначав комп’ютер, який гучно гарчав під столом і, за словами багатьох, був зовсім непередбачуваний і безсторонній. Тобто за випадковою комп’ютерною вибіркою окремі коники з більшою імовірністю розвивали більшу швидкість, що впливало на співвідношення ставки до виграшу й подальшу виплату. Члени клубу, завсідники й новачки, сідали навколо іподрому в зручних шкіряних кріслах, що оберталися, палили цигарки й пили місцеве пиво за спеціальними цінами для членів клубу, заохочуючи коників чи комбінацію, на котру поставили гроші.

Клуб діяв у сірій правовій зоні, тож, за правилами, якщо у залі було дванадцять чи більше членів клубу, то ставки обмежувались сотнею крон на один забіг. Якщо ж присутніх було менше дванадцяти, тоді, згідно зі статутом клубу, їх вважали невеликою товариською компанією, яка гуртувалася у приватному клубі. А у невеличкій приватній компанії ніхто не завадить дорослим людям битися об заклад приватно, тож зроблені за таких умов ставки були особистим бажанням кожного члена. Через це у потаємному закуткові «Бомбей-Гарден» навдивовижу часто купчилося саме одинадцятеро відвідувачів. До речі, чому в назві фігурує бомбейський сад, ніхто гадки не мав.

О 14:10 чоловіка, який зовсім недавно, а саме сорок секунд тому, став членом клубу, впустили до кімнати, де, окрім нього, було лише двоє: член клубу, який сидів у шкіряному кріслі спиною до нього, й чоловік, схоже в’єтнамець, який, судячи з жилета, котрий зазвичай носять круп’є, був адміністратором на тоталізаторі.

Фланелева сорочка мало не лопалася на широкій спині чоловіка, який сидів у кріслі-вертушці. На комір спадали чорні кучері.

— Виграє´ш, Кронглі? — спитав Харрі, сідаючи у крісло поруч з поліцейським.

Кучерява голова ленсмана обернулася до нього.

— Харрі! — скочив він на ноги, виказуючи щиру радість у голосі й на обличчі. — Як ти знайшов мене?

— А чому ти вирішив, що я тебе шукав? Може, я тутешній постійний гість?

Кронглі розреготався, не відриваючи погляду від коней, які скакали уздовж довгастого борту, на спині кожного сидів олов’яний жокей.

— Та ні-і-і. Я приходжу сюди щоразу, як буваю в Осло, але тебе ніколи не бачив.

— Гараз. Дехто підказав мені, що