Фенікс - Валерія Дражинська

Марат робить глибокий вдих та продовжує:

- Я тебе не засуджую! Не знаю, як вчинив би на твоєму місці. Але! - хитає головою втомлено, - Якби ти мені все розповіла до... багато чого можна було б уникнути. Фрезов не за сина хотів помститися, Ава, йому позбутися мене потрібно було. Я йому як кістка в горлі стояв у місті. З'явився гарний привід. Не знаю, як він зрозумів, що ти мене зачепиш, - сумний сміх, - Він спробував позбутися мене з твоєю допомогою. Тому й відправив тебе потім до Франції сховавши від мене. Гроші дав, щоб ти напевно залишалася на його боці. І йому майже вдалося, адже я віддав би все, аби тебе повернути. Ось тільки не врахував він мій неадекватний стан на той момент. Я слухати його не став. Просто застрелив.

Сльози з очей почали литися ще на початку його викривальної промови. Я обіймала себе руками, захищаючись від минулих нароблених помилок. Я про все це здогадувалася, але сліпо йшла на поводу у своєї "зганьбленої" гордості.

Марат піднімається та підходить до мене. Насильно роз'єднує мої руки. Кладе собі на плечі. Обхоплює обличчя долонями. Губами та язиком стирає солону вологу.

- Ти мені віриш? - шепоче в губи.

- Вірю! - відповідаю йому, - А ти мені?

- Ти мені вже все довела! Я не очікував такого! Ти мій особистий хаос - завжди вмієш здивувати! До нестями тебе кохаю! Та вже просто не зможу без тебе, - вимовляє хрипко та впивається в губи поцілунком.