Фенікс - Валерія Дражинська

Деякий час просто розглядає мене? Ніби... прощаючись?

А потім дістає з-за спини пістолет. Як у старих фільмах із барабаном. Висипає на барну стійку між нами всі кулі. Відбирає одну і вставляє назад. Прокручує барабан. Кладе пістолет по центру. 

- Уперед, Ава! Я в тебе стріляв, тепер даю тобі можливості вистрілити в мене. Тут два варіанти розв'язки. Ти стріляєш у мене один раз та заспокоюєшся зі своєю помстою. Мені вже як пощастить! - награно розводить руки, - Або ти випускаєш у мене весь магазин револьвера, поки єдина куля в ньому не знайде свою ціль. Як ти зрозуміла про везіння тоді не йдеться. У будь-якому випадку, звідси ти вийдеш безперешкодно. Мої люди тебе не чіпатимуть. Ти зможеш, як і планувала, виїхати до Швейцарії. Ніхто за тобою ганятися та мститися за мене не буде. У цій кімнаті сьогодні все закінчиться. Вперед!

Він розслаблено відкидає назад. Поза невимушена. Його зовсім не парить мій вибір. І він не прикидається. Я бачу. Ні краплі напруги.

Я здатна в нього вистрілити. Однозначно ні! Я навіть у руки боюся взяти зброю. Дивлюся на нього як на отруйну змію та не знаю, як вчинити.

- Ава, тобі доведеться це зробити. З твоєю підставою вийшов облом. Відпустити просто так я тебе не зможу. Рівно, як і не дам більше жодного шансу на твою маніакальну помсту. Сміливіше, дівчинко, ти ж цього так хотіла. 

Вмовляє Марат. Я не ворушуся. 

- Гаразд, - важко зітхає він, - Ми так довго сидіти будемо.

Бере пістолет та направляє на мене, цілячись у голову.

- Дам тобі стимул, - недобро усміхається та стріляє.

Замість гуркоту пострілу лунає лише глухе клацання. Я не вірячи дивлюся на нього. По щоках котяться сльози. Це все! З цієї кімнати мене не випустять, поки я не зроблю те, що він хоче. Просити, сперечатися з ним марно. Його жорстокість вкотре мене вражає. Ще недавно ми займалися любов'ю, а сьогодні він знову холоднокровно стріляє в мене. Знову!

Набридло! Усе! Загралися ми. Я немов у тумані. Нерви не витримують. Отримуй Марат - це буде нашою точкою! Я на межі! Довів! Не розуміючи, що роблю, беру пістолет тремтячою рукою та стріляю собі в скроню. Один раз - клацання. Другий - теж саме. Третій... четвертий... Натискаю доти, доки не розумію, пострілу не буде. Відкидаю від себе зброю та дивлюся на Марата. Обличчя не виражає жодних емоцій, а з його руки до загальної купи куль у центрі повільно котиться ще одна, яка мала бути в пістолеті. Порожньо там було!  Як так? Я бачила, що він її вставив.

- Ти не людина! Ти чудовисько. Ненавиджу тебе.

- Якось переживу. Життя в нас довге, Ава. Вибір тобі в цьому питанні я не дам, - повільно встає та йде до мене, сідає навпочіпки, - Я не зміг тебе вбити, коли ти мене зрадила. Думаєш, сьогодні я б піддав твоє життя небезпеці? Тим паче, що ти, можливо, носиш мою дитину.

- Перевіряв, значить? - сльози невпинним потоком ллються з очей.

- Скажімо так, давав тобі можливість випустити пару, - обхоплює обличчя руками та ніжно цілує солоні губи, - Не плач, дівчинко моя. Усе закінчилося! Тепер усе буде.  

- Я не можу так, Марат, - жалібно спалахую, - Через тебе в мене був викидень! Ти вистрілив у мене. Ти наказав, щоб мене закопали в лісі, - останнє виходить не дуже переконливо, бо сама в це до кінця не вірю.

Марат важко зітхає. Різко встає та підхоплює мене на руки. Уже зі мною вмощується в крісло. Обіймає, не даючи можливості вирватися. Приємний полон. Підборіддям утикається мені в маківку.

- Ось тепер нам потрібно поговорити.