Фенікс - Валерія Дражинська

- Ось тепер нам потрібно поговорити.

Про яку розмову може йти мова, якщо мене досі трясе від того, що сталося. Марат мабуть це розуміє та просто мовчки тримає на руках, дбайливо притискаючи до себе. Сльози безперервним потоком зрошують його чорну футболку. Я приймаю розраду від людини, яка не раз образила мене. Безглуздо, дивно і... неймовірно знову опинитися в його обіймах без жодного сексуального підтексту.

Чую, як відчиняються двері та слідом звучить грубий голос:

- Марат Хасанович, там...

Легкий рух головою та відчуття чужої присутності зникає. Це змушує мене прокинутися та згадати в кого на руках я розсиджую. Незграбно відстороняюся. Марат дозволяє прибрати лише голову зі свого плеча, щоб, піднявши за підборіддя, подивитися в мої червоні від сліз очі. Мені має бути байдуже, який вигляд я маю для нього. Але це не так. Я зніяковіло намагаюся відвернутися. Він не дає.

- Ти заспокоїлася? - м'яко цікавиться, обдуваючи своїм диханням.

- Я зробила як ти сказав. Тепер відпусти мене, - шепочу йому в губи, які так близько від моїх.

- Ну..., по-перше, я не казав тобі стріляти в себе, - я відчутно здригаюся, його рука на мені стискається міцніше, - А по-друге - ти впевнена, що хочеш піти?

- Я вже ні в чому не впевнена. Усе зайшло занадто далеко! Пусти мене, - уже грубо відштовхуюся від його грудей.

На диво цього разу він дає мені піднятися та відійти від нього на безпечну відстань. Безпечну? Серйозно? Повертаюся та помічаю, що Марат із задоволенням розглядає моє упаковане в мінімум тканини тіло.

- Ти хотів поговорити, - клацанням пальця привертаю його увагу до свого обличчя.

Марат ліниво піднімає злегка затуманений хіттю погляд, але зустрівшись із моїм, у мить стає серйозним.

- Чому ти кажеш, що я наказав закопати тебе в лісі? - запитує, підводячись із крісла та спираючись ліктями в ноги. Підборіддя кладе на зчеплені в замок руки. Ліва брова запитально підводиться.

Я мовчу та відводжу погляд. Остаточно переконуюся у брехні Фрезова. Реакція Марата тому доказ. Але це не скасовує того, що він вистрілив у мене.

Невизначено знизую плечима.

- Тобі так сказав Фрезов, - не питає, стверджує.

Ми вперше говоримо про нього. Мені некомфортно від цього. Тепер його фраза "Ти здивуєшся, як багато я знаю!" не здається порожнім хвастощами. Мені варто було раніше задуматися, адже я знаю, що порожніми словами Марат не розкидається.

Я мовчу.

- Гаразд, якщо не виходить продуктивного діалогу, буде тобі мій викривальний монолог, - зітхає він, розслаблено відкидаючись назад на крісло. Я ж як дурепа стою посередині кімнати, засунувши руки в кишені шортів, - Тобі вирішувати, Ава, вірити мені чи ні. Але від цього, боюся, нічого не зміниться. Ти моя! З чого б це почати? - демонстративно замислюється, постукуючи пальцями по підборіддю, чекаючи моєї реакції.

- З початку, - піддаюся я, ігноруючи гучну заяву.

- А що слугує для тебе початком, Ава? - те як він вимовляє моє ім'я, яким давно мене ніхто не називав, розбурхує. Начебто, спеціально злегка тягне. Начебто, сам занудьгував за ним, а тепер насолоджується, смакує, вимовляючи його.

- З тієї дівчини у твоїй квартирі, - видаю не найболючіший, але не менш болючий спогад.  

- Олена, стара подруга Слави. Коли сварилася з чоловіком, приходила до мене попиячити. Більше ні до кого було. Слава на той час уже жила в столиці з Ігнатом. Між нами ніколи нічого не було, - пояснює спокійно.

- Вона назвала тебе коханим, - на моє справедливе зауваження він лише усміхається.

- Підіграла мені. Кмітлива дівчинка!

- Навіщо? - у моєму запитанні виражено все.

Марат раптом ховає обличчя у своїх долонях. Жорстко тре його. А коли відводить руки, я від шоку відкриваю рота в подиві. Уперше бачу його вразливим. Вірніше, він дозволяє мені таким себе побачити.

- Тебе стало занадто багато в мені! Я злякався! - звичайні слова для звичайної людини, але не для нього.

Для такого як він проявити слабкість - це не подумки. Під враженням не можу вимовити ні слова.

- Я знаю, чому ти це зробила! Моя не в міру ревнива дівчинка! - сумно усміхається, - Сам винен, насправді. Але якби це була не ти - розтерзав би. У прямому сенсі цього слова. Не обмежився б легкою смертю. Той, хто посмів таке зробити, страждав би дуже довго та якісно перед смертю. Про тебе навіть таких думок не було. Так! Хотів убити. Їхав убивати. Був упевнений, що вб'ю. Думаєш, тобі пощастило? - знову усміхається, - Ава, я в будь-якому стані точно влучаю в поставлену ціль. Напевно в голову потрібно було. Але спочатку вирішив стріляти тобі в серце, мабуть, заздалегідь сумніваючись. В останню секунду не зміг. Твоє поранення не було небезпечним, навіть можна сказати дріб'язковим. Зрозумій, - дивиться на мене з надією, - тоді я не міг інакше. Ти мені зробила дуже боляче своєю зрадою. Але і вбити тебе я не міг! Куля, пущена тобі в плече - протверезила мене. Тебе відвезли в лікарню. Я був упевнений, що з тобою все гаразд. Але не міг чути про тебе, тому й не цікавився. Лише потім дізнався все - про твою сестру, про твою типу... смерть. У мене дах знесло. Ще до того був готовий усе тобі пробачити. Реально погано було без тебе! Не можу, Ава, потрібна ти мені!