Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності - Даг Ейстейн Ендше
Зрозуміло, що така наруга суперечить усім католицьким принципам, утім, те, як католицька церква вирішила врегулювати це питання, демонструє, як релігійна установа може за певних обставин нехтувати своїми найнезаперечнішими сексуальними правилами з огляду на релігійно-сексуальні пріоритети. Реакція Ватикану та решти католицького керівництва на зловживання положенням не тягнула за собою будь-яких змін у богословських принципах, але показала вкрай поблажливе ставлення церкви до священиків, які так грубо знехтували католицьким ученням про секс. Ці священики, звичайно, становлять проблему для церкви не тільки через те, що порушили правила сексуальної поведінки та наругалися над безпорадними, а й через те, що під час скоєння цих ганебних дій перебували офіційними представниками церкви. Отже, зловживання священиків ставить під загрозу репутацію церкви загалом.
Кожна релігія має зважувати одне рішення проти іншого. У зв’язку з цим католицька церква стикнулася з потрійною проблемою: вона повинна була віднайти способи, щоб захистити свою репутацію; вона повинна була забезпечити виконання священицького целібату; вона повинна була захистити безневинних дітей. Іще в 1962 році Ватикан прийняв рішення щодо своїх пріоритетів із цих питань. Напрями його подальшої діяльності зафіксовано в офіційному, проте, дуже конфіденційному документі, який був розісланий усім єпископам. У документі йдеться про сексуальні спокуси з боку священика1, статеві акти з твариною та «людиною тієї ж статі»2 і пряму наругу над «молодими людьми обох статей»3. Церква заявила, що найголовніше у таких випадках «дотримання найсуворішої таємниці». Коли така справа розглядається церквою, вона підлягає «абсолютній конфіденційності»4. Навіть жертви, які звинуватили священиків у нарузі, повинні заприсягнути у збереженні таємниці5. Всі, хто бере участь у вирішенні цих справ, повинні підписати спеціальну обіцянку «будь-що не порушувати цієї таємниці... навіть з благою ціллю». А бути звільненою від обов’язку зберігати секретність людина може лишень у разі, якщо «розпорядження було спеціально надано Верховним Понтифіком»6. Якщо хтось порушить цей заклик до абсолютного мовчання, він ризикує бути відлученим від церкви, що означатиме і загрозу майбутньому спасінню7. Це стосується і жертви, і обвинуваченого.
Священики, які визнають свою провину, повинні бути прощені. Спеціальна форма для прощення гріхів священиків додавалася до документа, виданого в 1962 році8. Священики, які були визнані церквою винними, можуть бути переміщені або звільнені9. Саме сексуальне насильство не призводить до відлучення від церкви, тільки ті, хто говорить про свої гріхи за межами церковної ієрархії, перебувають під загрозою відлучення. Отже, церква ставить жертви на той же щабель, що й злочинців, оскільки над жертвами рівною мірою тяжіє загроза відлучення від церкви, якщо вони обговорюватимуть наругу над ними з будь-ким, крім церковнослужителів10.
У цьому офіційному документі від 1962 року Ватикан заявив, що його абсолютним пріоритетом у розв’язанні цієї проблеми є захист репутації церкви. Зрозуміло, що тут мається на увазі значно більше, ніж просто уникнення поганого іміджу. Якщо репутація того, що Ватикан уважає Божим інститутом на землі, заплямована, то це може призвести до зменшення кількості нових прихожан, багато людей залишить церкву й більше людей відвернеться від її керівництва. Урешті-решт, порятунок мільйонів опиниться під загрозою. Під цим кутом зору не дивно, що сексуальній моральності служителів церкви було надано значно меншого пріоритету.
Оскільки важливість збереження незаплямованого образу церкви була абсолютною, повідомити в поліцію або звернутися до звичайних судів з питань зловживання положенням було неможливо. До 2000 року церква систематично тиснула на співробітників поліції та судових органів, примушуючи їх не порушувати кримінальні справи проти священиків, які скоїли сексуальні злочини. Так сталося, наприклад, у разі, коли велика кількість дітей піддалася сексуальному насильству з боку католицьких священиків Ньюфаундленда наприкінці 1970-х років. Натомість винні священики були переведені в інші парафії11.
Головна вада цих рішень церковних керманичів полягає в тому, що жодне з покарань, накладених Ватиканом на священиків, як-от прощення, переміщення або звільнення, не завадило їм скоїти нові насильницькі дії сексуального характеру. Це наочно продемонструвало, що наріжним каменем у ситуації з негідною поведінкою священиків стала публічна образа католицької церкви. А отже, безпеці дітей, які перебувають під опікою священнослужителів, було надано якнайнижчого пріоритету. Протягом багатьох десятиліть було загальновідомим, що священики, ігноровані, прощені або переміщені до нових парафій церквою, продовжували скоювати злочини за мовчазного потурання церкви. Огляд судових документів, опублікованих доповідей, інтерв’ю та церковних паперів показує, що близько третини католицьких єпископів США дозволили священикам продовжувати працювати навіть після того, як їм бути пред’явлені звинувачення12. У тих випадках, коли церква звільняла священиків за сексуальну наругу без залучення поліції та судових органів, вона знімала з себе відповідальність за злочини, які ці священики продовжували скоювати, вже перебуваючи за межами церкви. Ця система віротерпимості до поширеного сексуального насильства призвела до того, що католицька церква повинна була б виплатити мільярди крон жертвам, якби вони звернулися з позовами на церкву до суду.
Готовність католицької церкви покривати серйозні порушення найосновніших аспектів її сексуальної моралі, вчинені власним духовенством, заради того, щоб зберегти свою репутацію, є типовим прикладом того, як релігія може заплющити очі на власну релігійно-сексуальну доктрину, якщо на кону поставлено інші важливі релігійні аспекти. Незважаючи на те що Ватикан систематично засуджує позашлюбну гетеросексуальність і, звичайно, будь-яку гомосексуальність, він протягом багатьох десятиліть мовчки приймає скоєння цих двох гріхів своїми пастирями, у тому числі поширену сексуальну експлуатацію дітей і молоді, тільки для того, щоб репутації святої церкви не було завдано щонайменшої шкоди.
Подібний радикальний зсув у пріоритетах можна побачити й серед ортодоксальних євреїв США. Незважаючи на те що світські ЗМІ виявили низку випадків, коли діти та молодь стали жертвами сексуального насильства з боку рабинів та інших авторитетних євреїв-ортодоксів, єврейські ЗМІ довгий час систематично ігнорували ці події. Єврейська ортодоксальна громада, здається, як і Ватикан, вірить, що краще тихо обійти такі питання мовчанкою, бо плямування репутації видатних релігійних діячів може підірвати підвалини релігії загалом13. І хоча сексуальне насильство щодо дітей вочевидь суперечить усім канонам єврейської релігії, воно відсунуте на другий план. Гарна репутація видатних єврейських релігійних діячів, а відтак і самої релігії важливіша і за основну сексуальну заборону, і за безпеку дітлахів.
Подекуди самі заборонені дії становлять меншу проблему, ніж люди, які говорять про них. Ставлення Ватикану до сексуального насильства з боку священиків і спроба ортодоксальних євреїв ігнорувати подібні зловживання є очевидними прикладами цього. Такий самий принцип був використаний в Єгипті у
