Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Ніка

Час летів дуже швидко. Я почала працювати. Ми переїхали до Градова, до того ж основним двигуном була саме Надя, яка постійно просилася до нього. Дні йшли, а ми з Градовим так і не придумали, що робитимемо з її листом, як сказати їй, що він її тато…

Й ось сьогодні вже двадцять сьоме грудня, день народження нашої дівчинки. Надя хотіла відсвяткувати в дитячому центрі — там, де багато батутів. Ігор охоче підтримав її бажання. А я просто не можу сперечатися з цими двома, та й не хочу. Мати з татом не змогли приїхати. Батько захворів. Вони привітали дочку через відеозв’язок, пообіцявши подарунок під час наступної зустрічі.

Вранці ми подарували доні іграшку, на яку вона постійно дивилася в торговому центрі. Але зараз, коли був розпал свята, прийшов Дамір і щось віддав Ігореві, він покликав дочку.

— Так, що? — захекавшись питає Надійка, прибігши.

— Для тебе є ще подарунок, від нас із мамою, — усміхнувся, дивлячись їй у вічі. — Дай свою руку, — він відкрив коробочку, у якій був досить простий, але водночас дуже гарний браслет. — Можна? — запитує. Надя киває, захоплено дивлячись на подарунок. Він одягає його на її зап’ястя. — Але в мене до тебе буде одне прохання. Не знімай його. Особливо коли мене немає поряд із вами. Домовились?

— А чому?

— Завдяки браслету я завжди зможу вас знайти.

— Він чарівний? — Градов усміхнувся, киваючи. — Добре.

— Можеш бігти до друзів.

Надя подивилася на мене, і я тільки зараз помітила, що браслет дуже добре поєднується з кулоном.

— Що означає «завжди зможу вас знайти»? — цікавлюся.

Градов обіймає мене за талію, цмокаючи в скроню:

— Те й означає. Раптом ти вирішиш втекти від мене. Надя не зніме браслет, і я спокійно знайду вас.

— А якщо я заберу його в неї.

— Не забереш, — усміхається. — Ти не зможеш забрати те, що їй дорого. До речі, я вигадав, як ми про все скажемо Наді, — різко переводить тему.

— Як? — запитую, дивлячись на дочку.

— На Новий рік, акуратно про все розповімо… разом. Але про лист ні слова. Вдома обговоримо все докладніше.

— Добре, — киваю. — Ідемо до всіх?

Так дивно було бачити Мішу, Даміра, Микиту та Ігоря в кафе розважального дитячого центру, але Аліса та Ася пом’якшували своїх чоловіків. Микита постійно дивився на Віту, але вона чекала на Бодю, який обіцяв прийти. Було ще кілька батьків тих дітей, яких запросила дочка, але всі перебували в розслабленому настрої та спокійно спілкувалися між собою.

— Віта, ти в нормі? — запитую подругу, підійшовши до неї.

— Бодя не відповідає на телефон, він обіцяв бути, — спокійно каже, проте її постійне поправляння волосся видає її нервовий стан.

— Отже, прийде, — заспокоюю. — Відпусти ситуацію і просто розслабся.

— Може, ти й маєш рацію, — погоджується.

Свято проходить добре з огляду на те, що Надя всім задоволена, а це головне. Помічаю, що Віта спілкується з Микитою, сміється, і саме в цей момент з’являється Богдан. Трохи невдоволено проходиться поглядом по Микиті, обіймаючи подругу.

Встаю з-за столу та прямую до них.

— Привіт, — вітаюся.

— Ніка, — окидає мене побіжним поглядом Бодя. — Радий, що твоє особисте життя прийшло в норму.

— Я теж, — трохи натягнуто посміхаюся. — Ти спізнився, щось трапилося?

— Так, робота…

Ось дивлюся на нього та не розумію, що такого в ньому знайшла Віта, жодних видимих змін я не бачу.

До мене підходить Ігор, притягує до себе за талію. Знайомиться з Богданом.

Хоча ні, бачу, він став стриманішим. Коли вони з подругою відходять, Градов переглядається з Микитою:

— Не подобається він мені, — спокійно каже Ігор, міцніше притискаючи мене до себе.

— Мені теж, мутний він, — погоджується Микита. — Ніко, — звертається до мене. — Ти його давно знаєш?

— Не дуже, але того, що знаю, мені вистачило. Віта зараз свято вірить у його перетворення. Якщо чесно, він був досить імпульсивним, грубим, зараз і справді створюється відчуття стриманості, ніби він контролює себе та емоції. Але мені здається, він… — обриваю себе, не хочу навіть думати в цьому напрямку. Задумливо дивлюсь на Віту та Бодю. Вона усміхається й виглядає щасливою.

— Що він? — нетерпляче запитує Микита.

— Він грає з нею… — сумно видихаю. — Не розумію, щоправда, його мотивів… Але слухати Віта зараз нікого не стане… — Ігоря руки ковзають по моєму животу, відкидаюся на його груди. — Може, мені просто здається, і я себе накручую?

— Можливо, — заспокійливо каже Градов, відчуваючи, що я починаю нервувати. Цілує у верхівку.

— Фу, — несподівано переглядаємось, чуючи невдоволений голос Наді, вона схрестила ручки, невдоволено дивлячись на Богдана. — Я запросила його тільки через Віту, — переводить свою увагу на мене та Ігоря, бачить, що ми стоїмо обійнявшись, усміхається. Градов усувається, підхоплюючи дочку на руки. Надійка починає про щось із ним розмовляти. Вони відходять.

— Ви вже вирішили, як їй розповісти? — вириває з роздумів голос Микити.

— Так, — усміхаюся, дивлячись на них. — На Новий Рік, вдома.

— Вони схожі…

— Дуже схожі, навіть жестикулюють однаково. Іноді зауважую, що Надя спеціально щось за ним повторює, запам’ятовує.

Через пару хвилин дочка злазить із рук Ігоря та тікає до своїх друзів, ми повертаємось до решти. На Бодю я припиняю звертати увагу, бачачи, як Віта усміхається поруч із ним. Вечір проходить вдало, дітей розважають аніматори, дорослі насолоджуються спілкуванням у добрій компанії.

Наприкінці свята, коли майже всі розійшлися, Надя продовжувала стрибати на батутах. Аліса з Даміром і сином збиралися додому. Ігор пішов із другом надвір, обговорюючи щось стосовно роботи.

— Вам треба розповісти про все Наді, — раптово каже Аліса, надягаючи верхній одяг.

— Ми вирішили поговорити з нею на Новий рік.

— Правильно, Надя має дізнатися, що Ігор її тато, а то ви затягну…