Подаруй мені тата - Анна Дрімс

— Буває. Велика. Один. Не страшно, — відповідає.

— А картинки є у телефоні? — цікавиться, нетерпляче вовтузаючи на стільці.

— Є, але навіщо? Краще побачити особисто. Правда? — Надя киває, наче заворожена. — Запрошую вас із мамою в гості.

Дочка відразу обертає голову в мій бік, питаючи невинним голосом:

— Мамочка, можна?

— Що? — трохи гублюсь.

— Поїхати до Ігоря?

— Коли?

— Зараз.

Дивлюсь на Градова.

— Зараз? — дивуюсь. — А Ігор не проти нашого візиту саме зараз?

— Ні, — спокійно вимовляє.

Дивлюся на ці дві блакитні пари очей, і якось несвідомо, піддавшись теплій атмосфері навколо нас, відповідаю:

— Добре…

— Ура! — вигукує дочка.

— Збираємось, — каже Ігор, встаючи з-за столу.

Вже за годину ми заходимо до нього в квартиру, і Надя зі щирим замилуванням починає оглядатися.

— Можна скрізь ходити? — обережно уточнює у Градова.

— Звичайно, — усміхається, допомагаючи зняти їй курточку.

Донька починає досліджувати кожен куточок.

Помічаю, як Ігор із посмішкою спостерігає за нею.

Сигнал повідомлення на його телефоні змушує Ігоря відірвати погляд від Наді, немов по клацанню пальців його губи різко стискаються, обличчя набуває серйозності та холодності, коли він бачить вміст.

Дочка, зовсім не звертаючи на нас уваги, почала підійматися на другий поверх. Я підійшла до Градова, майже невагомо доторкнулася до його плеча:

— Ігорю? — прошепотіла. Він задумливо глянув на мене, але складалося відчуття, ніби він дивиться крізь мене. — Щось трапилося?

Він прибрав телефон у кишеню:

— Де Надя? — твердо спитав.

— Піднялася нагору, — киваю у бік сходів, злегка ошпарившись об його строгість.

Він ніби був не тут… І мене його настрій, який змінився за велінням однієї смс, трохи лякав… Але найбільше мене лякала його відстороненість. Знову… Може, звичайно, я параноїк, проте…

Не знаю, що на мене найшло, не знайшовши нічого кращого, я несподівано для нас обох обняла його, міцно притиснувшись до чоловічих грудей. З моїх губ зірвався квапливий шепіт:

— Я тебе дуже прошу, не роби так. Не змушуй мене сумніватися у прийнятих рішеннях та… та у твоєму ставленні до нас із Надею. Не відсторонюйся... — його руки обняли у відповідь, міцно притиснувши до себе. — Говори зі мною. Що б не сталося, не закривайся, — мій голос здригнувся. — Я все ще боюся повторення... Не хочу секретів і непорозуміння поміж нами, — болюче зізнання саме зірвалося з губ, а сльози наче застигли на щоках. — Тебе дуже боляче втрачати…

— Пробач, — здавлений чоловічий шепіт, змусив ще сильніше притиснутись до Градова. — Все в порядку. Справді. Є момент, з яким мені потрібно розібратися… — я чула напруження у його голосі. — Але поки що для паніки немає приводу, — підвела голову, зустрівшись із ним поглядом. Він зі щемливою ніжністю поцілував мої губи. — Пішли до Наді?

— Добре, — кивнула, вирішивши не дошкуляти йому розпитуваннями.