Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Ігор замовкає, вдивляючись у мої очі.

— Твоє мовчання, поведінка… просто вбили мене тоді, — тихо вимовляю, наче скиглю. — Ти ж це розумієш? Розкажи ти мені все одразу, скажи чесно, що відбувається…

— Ти не пішла б, — перериває, закінчуючи за мене. Мої очі знову палять сльози.

— Не пішла б, — погоджуюсь. — Але ми знайшли б вихід! Разом. Ми не втратили б сім років. Надійка… не росла б без тата…

— Це все закінчилося з появою Аліски у його житті. Ти уявляєш, скільки років ми відстежували цього виродка? Скільки часу ми перебували у підвішеному стані. Так, у нас у кожного з'явився бізнес, ми змогли зміцнити свої позиції, але ми не були у безпеці. Щоразу, коли ми досягали якихось нових висот, нас намагалися зламати, збанкрутувати, зробити все, щоб ми не лізли вище, показати так зване місце.

Головою я все розумію... розумію його рішення щодо мене, але всередині все ніби протестує. Мені здається, можна було знайти вихід з усього цього тоді.

— Ми б щось змогли...

Замовкаю, чуючи дзвінок свого телефону, беру смартфон зі столу. — Віта, — тихо кажу, читаючи ім'я подруги на екрані мобільного. Відповідаю. — Алло, як ви?

— Добре, але мені треба поїхати, Бодя попросив допомогти йому. Ти можеш приїхати? — запитує, але тут же продовжує. — Надійка прокинулася, поїла, з нею все гаразд, зараз дивиться мультик. У тебе як? Твій Градов знайшовся? — запитує, а я помічаю усмішку на обличчі Ігоря, який уважно вслухається в нашу розмову.

— Знайшовся. Давай потім розповім? — прошу, розуміючи, що тиша в кімнаті не приховає розмови від Градова.

— Добре.

— Протягом години буду. Дякую тобі.

— Одним дякую не позбудешся мене, — відчуваю, як вона посміхається. — З тебе розповідь про те, як все пройшло.

— Добре, — говорю і відразу відключаюся, дивлячись на Ігоря.

— Я тебе відвезу, — ставить перед фактом.

— Не треба, — зупиняю його. — Я приїхала на машині, — йду у вітальню, одягаюся. — Хочу все обміркувати та поговорити з Надею. Перед тим, як сказати їй правду, потрібно трохи налагодити ваші стосунки.

— Ніко, — відчуваю його шепіт на своєму волоссі. Ігор обіймає ззаду, кладучи долоні на мій живіт. — Я хочу бути частиною вашого життя.

Шумно видихаю, повертаючись у кільці його рук.

— Я тебе почула. Справді.

Неохоче відсторонююся, накидаю верхній одяг, поспішно взуваюсь і виходжу з його квартири.