Подаруй мені тата - Анна Дрімс
Ніка
Зупиняюся, злякавшись його реакції… мені здається, я навіть перестаю дихати. Небачене нахабство, напевно, з мого боку – ось так припертися до нього додому, але ж він сам дав ключі.
Ігор заходить до передпокою. Зачиняє двері, стоїть до мене спиною. Без куртки, просто у светрі. Помічаю, що його руку перебинтовано. А в голові крутиться лише одне… Живий… Дякувати Богу. Починає роззуватися, не стримую емоцій, тихо схлипуючи, витираю відразу ж кілька сльозинок, що скотилися, він різко обертається, помічаючи мене.
— Ніко? — здивовано каже втомленим голосом. Але при цьому так дивиться, що в мене мурашки по тілу починають бігати. — Навіщо прийшла? — відсторонено запитує.
Нічим не можу пояснити свої подальші дії. За кілька секунд долаю відстань між нами й міцно-міцно обіймаю його, втикаючись носом у груди. Може, збоку здається, що я збожеволіла, але… я так за нього переживала. Він обіймає, але не сильно, ніби просто підтримує мої дії, проте не більше.
— А як же «Не мотай нам нерви», «Іди»? — відчуваю, як його руки міцніше притискають мене до себе, але все одно не так, як мені хотілося б…
— А ти й мотаєш, — обвинувачувально бурчу, не відлипаючи від нього. — Градов, ти в курсі, що в сучасному світі існує телефон?
— В курсі, — чую по голосу, що посміхається. — Я залишив його на зарядці в офісі, Микита зараз привезе. Може, відпустиш? — запитує, а я мотаю негативно головою, притискаючись ще сильніше. — Я спітнілий, брудний, мені б у душ…
Його перериває дзвінок у двері, послаблюю обійми, щоб він відкрив замок, але все одно не відпускаю.
— Привіт, ось телефон, — каже Микита, дістаючи його з кишені, підіймає очі, помічаючи, як я вчепилася в Градова. Бачу подив на його обличчі. — Ніка, вибач, замотався, забув подзвонити, — посміхається, побачивши, як Ігор міцніше став притискати мене за талію. — Ну-у-у, думаю, ти вже в курсі, що з ним все гаразд. Але дам пораду. Ушкодження ребер доки нікуди не поділося і з рукою обережніше там.
— Пробач-пробач, — вибачаюсь, відпускаючи Ігоря, розуміючи, до чого це сказав Микита. — Боляче? — запитую, підводячи очі на Градова, зустрічаюся з його блакитним поглядом.
Негативно мотає головою, уважно вдивляючись у моє обличчя, ще міцніше притискає мене до себе, коли я розгублено починаю усуватись.
— Микит, — перекладає погляд на друга, — у гості не запрошую, пробач…
— Я все зрозумів, — перериває його, вони обмінюються рукостисканням. — Ну, я поїхав. На зв'язку, — усміхається, переводячи на мене погляд. — До зустрічі, Ніка.
— Бувай, — тихо мимрю.
Градов зачиняє двері вільною рукою.
— Що ти говорила про телефон? — запитує, знімаючи блокування зі свого смартфона. — Ого... — задумливо вимовляє, побачивши пропущені, намагаюся відсторонитися, проте він не пускає. — Зачекай-зачекай…
— Що трапилося? — нервово питаю, бачачи, як його обличчя змінюється.
Він щось читає у телефоні, а потім переводить на мене погляд.
— Ніко, — каже, прибираючи мобільник у кишеню. Міцно обіймає, саме так, як мені й хотілося, перестаю дихати. — Я теж за тобою сумував.
Здивовано ляскаю віями. Він нахиляється, торкаючись своїм чолом мого, шумно видихає. Несміливо кладу долоні йому на груди, відчуваючи биття його серця.
— Е-е-е-й, — заспокійливо каже, бачачи, як у мене з очей починають котитися сльози. А я нічого не можу з цим вдіяти. — Ти чого?
— Це, напевно, просто відкат, — уривчасто шепочу, все ще намагаючись заспокоїтися. — Перенервувала. Я так злякалася, Ігорю, — зізнаюся, хлюпаючи носом. — Я так боялася, що з тобою щось трапилося. Чому ти не сказав тоді, що потрапив у аварію, коли не приїхав до школи? — реву, даючи волю всім своїм емоціям. — Де ти був зараз, весь цей час, поки тебе шукали?
— Т-ш-ш… — втішає, міцно обіймаючи. Втикаюся носом у його груди. — По-перше, ти мені тоді нічого толком і сказати не дала. Проте ясно дала зрозуміти, що хочеш побути без мене, — судомно видихаю, відчуваючи, як він змазано цілує мене в маківку, при цьому погладжує по спині, заспокоюючи. — По-друге, зараз я шукав того, хто вирішив мені сьогодні підірвати машину. У всій сьогоднішній метушні я знайшов підтвердження своїм думкам, переконався у своїх припущеннях щодо однієї людини.
Він глибоко вдихає мій запах. Мені так хочеться більшого…
Усуваюсь, піднімаючись навшпиньки. Невпевнено пробігаюсь пальчиками його щетиною, тягнуся до нього, він подається назустріч, і я цілую його, обвиваючи руками міцну чоловічу шию. Усередині мене ніби все оживає, коли я поруч із ним. Ми переміщуємось у вітальню на диван, так і не зумівши відірватися один від одного.
Він нависає наді мною, розриває поцілунок, серйозно заглядаючи в очі, говорить хрипким шепотом:
— Пообіцяй, що не втечеш, — не просить, а таки вимагає. — Я прокинуся, а ти будеш поряд.
— Обіцяю, — шепочу й знову тягнуся до його губ.
— Я серйозно, — знову розриває поцілунок. — Нам потрібно поговорити.
— Я зрозуміла, — усміхаюся, пробігаючись пальчиками по оголених чоловічих грудях. — Градов, якщо ти зараз не продовжиш...
— Зрозумів, — посміхається, приникаючи до моїх губ.
Як я сумувала за ним, за всіма цими відчуттями. Ми ніби не можемо насититися один одним. Втекти? Заманливо, але поруч із ним, особливо зараз, збігати зовсім не хочеться.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно