Зелена миля - Стівен Кінг

Брутал театрально роззирнувся навколо, нагадуючи нам усім, що декого тут бракує.

— А як щодо Персі? Думаєте, він стоятиме собі збоку й дивитиметься? — спитав він. І тоді я розповів їм, що придумав для Персі. А коли договорив, Гаррі й Дін дивилися на мене вражено і захоплена усмішка мимохіть зажевріла на обличчі Брутала.

— Дуже зухвало, брате Поле! — вигукнув він. — Мені аж дух перехопило!

— Але хіба це не колосально? — майже прошепотів Дін, а тоді голосно розсміявся і, як дитина, заплескав у долоні. — Шик, блиск і краса!

Не забувайте, що Дін був особливо зацікавлений у тій частині мого плану, яка стосувалася Персі. Бо Персі ледь не спричинився до смерті Діна, застигнувши непорушно, як бовван.

— Так, але що буде по тому? — спитав Гаррі. Голос у нього звучав похмуро, але очі зраджували: вони вже загорілися, мов у людини, яка хоче, щоб її переконали. — Що тоді?

— Кажуть, покійники добре бережуть секрети, — прогуркотів Брутал, і я метнув на нього погляд, щоб пересвідчитися, чи він не жартує.

— Я думаю, він триматиме рота на замку, — відповів я.

— Справді? — Дін скептично подивився на мене. Він зняв окуляри й заходився їх полірувати. — Переконай мене.

— По-перше, він не розумітиме, що насправді сталося. Він подумає, що ми з ним зіграли якийсь жарт. А по-друге — і це найважливіше — він боятиметься щось розказувати. Саме на це я й роблю ставку. Ми скажемо так: якщо він почне писати листи й телефонувати, ми теж почнемо писати листи й телефонувати.

— Про страту, — сказав Гаррі.

— І про те, як він стояв на місці, коли Вортон напав на Діна, — додав Брутал. — Гадаю, насправді Персі Ветмор найбільше боїться розголосу. — Він кивнув, повільно й замислено. — Це може спрацювати. Але, Поле… хіба не розумніше було б привезти місіс Мурз до Коффі, а не Коффі до місіс Мурз? З Персі ми б розібралися оце так, як ти сказав, а потім провели б її через тунель, замість того, щоб виводити тудою Коффі.

Я похитав головою.

— Ніколи цього не буде. Мільйон разів ні.

— Через начальника Мурза?

— Точно. Він такий твердолобий, що порівняно з ним старенький Фома Невіруючий здається Жанною д’Арк. А якщо ми привеземо Коффі до нього додому, то, я думаю, від несподіванки він хоча б дозволить Коффі спробувати. Інакше…

— А з транспортом ідеї в тебе є? — спитав Брутал.

— Спочатку я подумав про фургон. Але нам нізащо не вивезти його з двору, не привертаючи уваги. Та й у радіусі двадцяти миль усі його знають. Тому я подумав, що ми могли б поїхати на моєму «форді».

— Тоді подумай ще раз, — сказав Дін і начепив окуляри на носа. — Ти не запхнеш Коффі у свій «форд», навіть якщо роздягнеш догола, обмажеш смальцем і скористаєшся ріжком для взуття. Ти так звик його бачити, що вже й забув, який це велетень.

На це я відповіді не мав. Майже всю мою увагу того ранку поглинула проблема Персі — і менша, але теж значуща проблема Дикого Білла Вортона. Та тепер до мене дійшло, що транспортування буде не таким простим, як я сподівався.

Гаррі Тервілліґер узяв із тарілки рештки свого другого сендвіча, уважно на нього подивився і знову поклав.

— Якщо вже ми наладналися на цю божевільну витівку, — сказав він, — то, мабуть, можна взяти мій пікап. Усадовимо його ззаду. О такій порі на дорогах небагато машин. Ми ж говоримо про час далеко за північ, правда?

— Так, — підтвердив я.

— Хлопці, ви забуваєте про одне, — озвався Дін. — Я знаю, що Коффі дуже тихий, відколи з’явився в нашому блоці, нічого не робить, тільки лежить, і сльози сочаться у нього з очей, але він убивця. Велетенський до того ж. Якщо він надумає дати драла з пікапа Гаррі, то зупинити його ми зможемо, тільки застреливши на місці. Щоб такого покласти, доведеться багато свинцю випустити, навіть сорок п’ятого калібру. А що, як нам не вийде його вколошкати? Що, як він уколошкає когось іншого? Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку.

— Цього не станеться, — сказав я.

— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити?

Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що дізнався. Та мені допоміг Брутал.

— Ти думаєш, що він не вбивця, так, Поле? — Він здивовано втупився в мене. — Думаєш, той гевал не винуватий?

— Я впевнений, що не винуватий.

— Господи Ісусе, та як ти можеш бути в такому впевнений?

— Є дві речі, — відповів я. — По-перше, мій черевик.

І, перехилившись через стіл, почав розповідати.

Частина п’ята

Нічна вилазка

1

Г. Д. Веллс колись написав роман про людину, яка винайшла машину часу. А я, пишучи ці мемуари, створив свою власну машину часу. Тільки, на відміну від веллсівської, вона може переміщувати лише в одному напрямку — в минуле (а власне, назад у 1932 рік, коли я був головним вертухаєм блока Е у виправній колонії державної пенітенціарної служби «Холодна гора»), але менше з тим — моторошно ефективну. Та все ж ця машина часу нагадує мені старенький «форд», яким я кермував у ті часи. Ти знав, що врешті-решт він заведеться, але ніколи не було відомо, чи вистачить для запуску двигуна повороту ключа, а чи тобі доведеться вилазили й крутити корбою, доки рука не відвалиться.

Відтоді, як я почав оповідати історію Джона Коффі, ця машина заводилася легко. Але вчора довелося крутити корбою. Мабуть, це тому, що я дістався до страти Делакруа, а мій розум не дуже хотів її переживати наново. То була важка смерть, страшна смерть, і саме так усе сталося тому, що Персі Ветмор — молодичок, який любив зачісувати своє волосся, але терпіти не міг, коли з нього глузують — навіть напівголомозий миршавий французик, якому не судилося дожити до наступного Різдва.

Але, як і у випадку з будь-якою найбруднішою роботою, найважче тут — просто почати. Двигунові байдуже, користаєтеся ви ключем чи корбою; щойно ви його запустите, він працюватиме рівнесенько, хай там чим ви орудували. Отак і в мене вчора було. Спершу