Зелена миля - Стівен Кінг

Я заснув із думками про спокуту в соснових лісах, і Едуарда Делакруа у вогні, коли він осідлав блискавку, і Мелінду Мурз, і мого здорованя-хлопчика з нескінченно мокрими від сліз очима. Ці думки проклали собі звивистий шлях у мій сон. У ньому Джон Коффі сидів на березі річки й нерозбірливо мукав, як місячне теля, про свою журбу в небо раннього літа, а на іншому березі товарняк нескінченно мчав на місці до іржавого мосту, перекинутому через Трапінґус. На згині ліктя кожної руки чорношкірий тримав тіло голої білявої дівчинки. Його кулаки, велетенські коричневі каменюки, якими закінчувалися зап’ястя, були стиснуті. Навколо нього в траві сюрчали стриконики, роями кружляла комашня; дзижчав спекою день. Уві сні я підійшов до нього, став перед ним навколішки й узяв його руки у свої. Його кулаки розімкнулися й повідали свої секрети. В одному він стискав котушку, розмальовану в зелений, червоний і жовтий. А в іншому був черевик тюремного наглядача.

«Було вже не помогти, — сказав Джон Коффі. — Я пробував усе повернути, але було запізно».

І цього разу, уві сні, я його зрозумів.

8

О дев’ятій наступного ранку, коли я пив третю чашку кави на кухні (дружина спостерігала за цим мовчки, але я бачив несхвалення, великими літерами написане в неї на обличчі), задзеленчав телефон. Я пішов у вітальню, щоб відповісти, і Центральна сказала комусь, що їхній абонент на лінії. Потім побажала мені прекрасного дня й від’єдналася… мабуть. Із Центральною ніколи не можна було сказати напевне.

Голос Гела Мурза шокував мене. Тремтячий і хрипкий, він звучав, наче голос вісімдесятирічного дідугана. Мені спало на думку, що напередодні в тунелі дуже добре все вийшло з Кертісом Андерсоном, добре, що він так само ставився до Персі, як і ми. Бо цей чоловік, з яким я розмовляв по телефону, скоріше за все, більше жодного дня не працюватиме в «Холодній горі».

— Поле, я так розумію, вчора були проблеми. Також я розумію, що наш друг містер Ветмор був до них причетний.

— Так, були, — визнав я, тісніше притискаючи трубку до вуха й нахиляючись до звукоприймача, — але ми все зробили. Це головне.

— Так. Авжеж.

— А можна спитати, хто тобі сказав? — Щоб я міг прив’язати йому до хвоста бляшанку, так і крутилося на язиці.

— Спитати ти можеш, але тобі це знати не обов’язково, тому я краще помовчу на цей предмет. Та коли я зателефонував до свого кабінету, щоб спитати, чи нема там якихось повідомлень чи термінових справ, мені сказали одну цікаву річ.

— Он як?

— Так. Здається, на мій стіл лягла заява про переведення. Персі Ветмор хоче якомога швидше перевестися у Браяр-Рідж. Напевно, він її написав ще до закінчення вчорашньої нічної зміни. Тобі так не здається?

— Дуже на те схоже, — погодився я.

— За звичних обставин я б дозволив Кертісу розібратися з цим. Але враховуючи… якою була атмосфера в блоці Е останнім часом, я попросив Ханну завезти мені цю заяву в обідню перерву. І вона люб’язно погодилася. Я ту заяву завізую і простежу, щоб уже сьогодні по обіді її передали до столиці штату. Розраховую, що спину Персі ти проводжатимеш поглядом із дверей не більше, ніж за місяць. А може, й менше.

Він очікував, що ця новина мене порадує. І мав на це повне право. Зрештою, він приділив дорогоцінний час догляду за дружиною, щоб посприяти справі, яка інакше могла забрати з півроку чи й більше. Навіть із хваленими зв’язками Персі. Та, попри це, у мене все обірвалося всередині. Місяць! Але, можливо, це не мало особливого значення. Бо усувало цілком природне бажання почекати й відкласти ризиковану спробу до кращих часів. А те, що я задумав, справді було дуже ризикованим. Часом у таких випадках краще стрибнути до того, як утратиш мужність. Якщо нам доведеться в будь-якому разі давати раду Персі (звісно, за умови, що я зможу переконати інших піддатися на моє безумство, — іншими словами, за умови, що є «ми»), той вечір був нічим не гірший за інші.

— Поле? Ти ще там? — Голос у нього трохи стишився, наче він подумав, що розмовляє тепер сам із собою. — Чорт, я вирішив, що зв’язок урвався.

— Ні, Геле, я тут. Чудова новина.

— Так, — погодився він, і мене знову вразило те, яким старечим став його голос. Шелестким, як папір. — О, я знаю, про що ти думаєш.

«Ні, начальнику, ти не знаєш, — подумав я. — І за мільйон років ти б не вгадав, про що я зараз думаю».

— Ти думаєш, що наш юний друг ще ошиватиметься поряд, коли настане час для страти Коффі. Напевно, це правда. Коффі піде ще задовго до Дня подяки, так я думаю. Але ти можеш відправити його в щитову. Ніхто й слова проти не скаже. Включно з ним, я гадаю.

— Так і зроблю, — пообіцяв я. — Геле, як Мелінда?

Запала мовчанка, така довга, що цього разу вже я міг подумати, що нас роз’єднали, — якби не його дихання в трубку. А коли він заговорив, то вже набагато тихішим голосом.

— Вона тоне, — сказав він.

Тоне. Те дурне слівце, яке вживали старожили, описуючи людину, яка помирала, безперечно, і почала відокремлюватись від світу живих.

— Головний біль наче не такий сильний… принаймні поки що… але вона не ходить без допомоги, не може підіймати речі, не контролює свій сечовий міхур уві сні… — Знову запала мовчанка, а потім ще тихішим голосом Гел промовив щось подібне до «вона мається».

— Чим вона мається, Геле? — зсунувши брови, спитав я. У дверях вітальні з’явилася моя дружина. Вона стояла там, витираючи руки об рушник, і дивилася на мене.

— Ні, — голосом, що тремтів на межі злості та сліз, сказав він. — Вона лається.

— О. — Я все ще не розумів, що він має на увазі, але тиснути на нього не хотів. Хоча й не довелося; він пояснив сам.

— Ось із нею все гаразд, вона цілком нормальна, говорить про свій квітник чи сукню, яку побачила в каталозі, чи, може, почула Рузвельта по радіо й розказує, як він гарно говорить. І раптом, зненацька, починає вимовляти найжахливіші речі, найжахливіші… слова. Але голосу не підвищує. Та краще б підвищувала, бо тоді… розумієш, тоді…

— Здавалося б, що це говорить не вона.

— Саме так, — вдячно сказав він. — Але чути, як ллються ті словесні помиї, вимовлені її милим голосом… пробач