Зелена миля - Стівен Кінг

Джон Коффі стояв біля дверей камери, і сльози лилися з його дивних відсторонених очей. Враження було таке, наче дивишся, як кров тече з невигойної, але чомусь безболісної рани. У камері ближче до столу на своєму ліжку сидів Вортон. Він розгойдувався з боку в бік і виводив пісню, яку, вочевидь, сам же й вигадав, до того ж не зовсім безглузду. Якщо пам’ять не підводить мене, то звучала вона так:

Шаш-ли-чок! Баличок!

От і спікся, гівнючок!

Його звали не Біллі і зовсім не Філлі,

Його звали не Джекі і не Ґодфруа!

То був малий перець, гарячий перець,

А звали його Делакруа!

— Замовкни, тварюко, — сказав я.

Вортон вишкірився, показавши повен рот почорнілих зубів. Він же не вмирав, принаймні поки що; він скочив на ноги, щасливий, і мало не пішов танцювати степ.

— А ти заходь, застав мене, — радісно запропонував він. І завів наступний куплет «Пісні про шашлик», не зовсім навмання поєднуючи в ній слова. Під тим черепком крутились якісь коліщата. Там ворушився зелений смердючий інтелект, у своєму роді майже блискучий.

Я підійшов до Джона Коффі. Він краєм долонь витер зі щік сльози. Очі в нього були червоні й запалені, і я здогадався, що він теж виснажений. Звідки могла взятися втома в людини, яка зо дві години на день тягала ноги прогулянковим подвір’ям, а потім решту часу або сиділа, або лежала в камері, я не знав, але сумнівів у тому, що бачу, не мав. Це було занадто очевидно.

— Бідолашний Дел, — тихо й хрипко мовив він. — Бідолашний старенький Дел.

— Так, — сказав я. — Бідолашний старенький Дел. Джоне, а з тобою все гаразд?

— Він вибрався, — замість відповіді сказав Коффі. — Дел вибрався. Адже так, начальнику?

— Так. Джоне, відповідай на запитання. З тобою все гаразд?

— Дел вибрався, він щасливчик. Хай як це було, він щасливчик.

Я подумав, що Делакруа міг би з ним посперечатися щодо цього, але вирішив промовчати. Натомість окинув поглядом камеру Коффі.

— А де Містер Джинґлз?

— Побіг, он туди. — Він показав крізь ґрати на двері гамівної кімнати далі по коридору.

Я кивнув.

— Що ж, він повернеться.

Але він не повернувся. Дні перебування Містера Джинґлза на Зеленій милі скінчилися. Єдиний його слід, на який ми натрапили відтоді, — знахідка Брутала тієї зими: кілька скалок яскраво розмальованої дерев’яної котушки та запах м’ятних цукерок, яким війнуло з дірочки в крокві.

Я вже збирався піти, але затримався. Подивився на Джона Коффі, і він поглянув на мене так, наче знав усі мої думки. Я наказав собі рухатися, закруглятися й рухатися, назад до столу чергового і свого рапорту. А натомість промовив його ім’я:

— Джоне Коффі.

— Так, начальнику, — миттю озвався він.

Часом нездоланна потреба дізнатися щось стає для людини прокляттям. Саме це й відбулося зі мною тієї миті. Я опустився на коліно й почав розшнуровувати свого черевика.

7

На той час, коли я дістався додому, дощ перестав і над гірськими хребтами на півночі зійшла запізніла посмішка місяця. Але сон з мене вивітрився разом із хмарами. Сну не було в жодному оці. А ще я відчував на собі запах Делакруа. Подумалося, що цей запах переслідуватиме мене ще дуже й дуже довго. Шашличок, баличок, от і спікся, гівнючок.

Як завжди в ночі страти, Дженіс чекала на моє повернення. Я не збирався їй нічого розказувати, не бачив сенсу її нервувати подробицями. Але вона все прочитала на моєму обличчі, коли я зайшов у двері кухні, й хотіла знати. Тому я сів за стіл, узяв її теплі долоні у свої холодні (пічка в моєму старому «форді» майже не фуричила, а погода після грози розвернулася на сто вісімдесят градусів) і виклав усе, що, як їй здавалося, вона хотіла почути. Приблизно на середині розповіді я не витримав і розплакався, чого сам не чекав. Мені було трохи соромно, але тільки трохи; ви розумієте, розплакався я перед нею, а вона ніколи не карала мене за ті випадки, коли я не відповідав власному уявному образу справжнього чоловіка… в кожному разі, уявному образу мене самого. Чоловік, у якого хороша дружина, — найщасливіше зі створінь Господніх, а позбавлений такої дружини — певно, одне з найнещасніших, і єдине істинне благословення їхніх життів — що вони не знають, як їм погано ведеться. Я плакав, а вона тримала мою голову на грудях, і коли вщухла моя власна буря, я відчув полегшення… бодай невелике. І здається, саме тоді в мене й виник перший свідомий проблиск ідеї. Не з черевиком; я не це маю на увазі. Черевик був пов’язаний, але інакше. Але насправді моя ідея тієї миті була дивним усвідомленням: у Джона Коффі й Мелінди Мурз, хоч і відрізнялися вони габаритами, статтю й кольором шкіри, були абсолютно однакові очі. Скорботні, сумні й відсторонені. Очі людей, що помирають.

— Іди в ліжко, — врешті-решт сказала моя дружина. — Іди зі мною в ліжко, Поле.

І я пішов, і ми кохалися, а коли скінчили, вона заснула. Я лежав, вдивлявся в посміх місяця, слухав, як потріскують стіни (нарешті вони зсідалися, міняючи літо на осінь), і згадував Джона Коффі. Як він казав, що поміг. «Я поміг. Я поміг Деловій мишці. Я поміг Містерові Джинґлзу. Він циркова миша». Авжеж. А може, подумав я, ми всі циркові миші, бігаємо по колу з тьмяним усвідомленням, що Господь і все Його небесне військо дивляться на нас у наших бакелітових будиночках крізь сльодяні віконця.

На світанку я трохи задрімав — на дві години чи, може, на три, не знаю. І спав так, як завжди тепер сплю тут, у «Соснах Джорджії», але тоді зі мною такого не було. Маленькими тонкими уривками. Засинав я з думкою про церкви моєї ранньої юності. Їхні назви були різними, змінювалися залежно від примх матері та її сестер, але насправді всі вони були однакові, одна суцільна Перша Лісово-Глушинна Церква Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній. У напівтемних приміщеннях під тими тупими квадратними шпилями питання спокути гріхів людства порушували так само часто, як били у дзвони, скликаючи вірян на молитву. Лише Господь міг прощати гріхи, міг і простив, змивши їх страдницькою кров’ю розіп’ятого Сина, але це не усувало обов’язку Його дітей спокутувати ті гріхи (і навіть прості