Зелена миля - Стівен Кінг
Тоді запала мовчанка, і всі вони дивилися на мене, чекаючи, що я відповім. Я знав, що все зміниться, якщо я висловлю те, що крутиться в мене на язиці; ми сягнули тієї критичної позначки, за якою вороття, скоріше за все, буде неможливим.
Хоча для мене вороття вже було неможливим. Я розтулив рота і сказав:
2
— Цього не станеться.
— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити? — спитав Дін.
Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що було в мене на думці й на душі. Та мені допоміг Брутал.
— Ти думаєш, що він не вбивця, так, Поле? — Він здивовано втупився в мене. — Думаєш, той гевал не винуватий?
— Я впевнений, що не винуватий, — відповів я.
— Як ти можеш бути в такому впевнений?
— Є дві речі, — сказав я. — По-перше, мій черевик.
— Черевик? — вигукнув Брутал. — А що твій черевик має до діла з тим, замордував Джон Коффі тих двох дівчаток чи ні?
— Учора я зняв із себе черевик і дав йому. Це було після страти, коли всі хвилювання трохи вляглися. Я проштовхнув його крізь ґрати, а він узяв тими своїми лаписьками. Я сказав йому зав’язати. Розумієте, я мав переконатися, бо всі наші важкі діти носять лише шльопанці. Для людини, яка надумала накласти на себе руки, задушитися шнурівками — раз плюнути. Це нам усім добре відомо.
На знак згоди вони закивали.
— Коффі поклав його собі на коліна і правильно перехрестив кінчики. А далі заплутався. Сказав, що йому точно хтось показував, коли він був юнаком, — може, батько, а може, один із бахурів, які ходили до його мамки після того, як батько зник, — але він забувся, як це робиться.
— Підтримую Брутала — досі незрозуміло, при чому твій черевик до того, скоїв Коффі вбивство близнючок Деттерик чи ні, — сказав Дін.
Тож я знову переповів їм історію викрадення й убивства — усе, що прочитав того спекотного дня в тюремній бібліотеці, поки в паху припікало, а Ґіббонз хропів у кутку, а також усе, що мені згодом розповів репортер Гаммерсміт.
— Пес Деттериків був кепським кусакою, але гавкав він знаменито, — сказав я. — Чоловік, який забрав дівчаток, зацитькав його сосисками. Уявляю, як із кожним новим шматочком він підкрадався все ближче, і доки псина жерла останній шматок, він простягнув руки, ухопив її за голову і крутонув. Зламав шию.
Пізніше, коли знайшли Коффі, заступник шерифа, який очолював пошуковий загін, Роб Мак-Ґі — так його звали, помітив у нагрудній кишені комбінезона Коффі якийсь горбок. Спершу Мак-Ґі подумав, що там може бути пістолет. Але Коффі сказав, що то підобідок. Так і виявилося — пара сендвічів і солоний огірок, загорнуті в газету й перевиті м’ясницькою мотузкою. Коффі не міг згадати, хто йому той пакунок дав, сказав лише, що то була жінка у фартусі.
— Сендвічі й огірок, але без сосисок, — уточнив Брутал.
— Без сосисок, — погодився я.
— Звісно, без, — зауважив Дін, — він же їх собацюрі згодував.
— Прокурор у суді те саме сказав, — кивнув я, — але якщо Коффі розгорнув свій обід і віддав сосиски собаці, то як він зав’язав знову газету тією мотузкою? Я не знаю, коли в нього навіть час на це був, але поки що облишмо це. Ця людина й найпростішого вузла не зав’яже.
Усі довго мовчали, мов громом уражені. Та зрештою тишу порушив Брутус.
— Свята срака, — тихо промовив він. — А чому ж на суді ніхто про це не заговорив?
— Ніхто про це не подумав, — сказав я, а сам знову згадав про Гаммерсміта, репортера… того Гаммерсміта, який навчався в коледжі в Боулінг-Ґрін, Гаммерсміта, який вважав себе освіченим, Гаммерсміта, який сказав мені, що дворняги й негри — це, властиво, одне й те саме, бо й ті, й ті можуть зненацька й зовсім без причини відкусити від вас шмат. Та тільки він називав їх «ваші негри», так, наче вони досі були власністю… але не його власністю. Ні, не його. Вони ніколи йому не належали. І в ті часи весь Південь кишів такими Гаммерсмітами. — Ніхто насправді й не уявляв, що про таке можна подумати. Включно з самим адвокатом Коффі.
— Але ти подумав, — сказав Гаррі. — Чорт забирай, хлопці, ми тут сидимо з самим містером Шерлоком Голмсом.
Але в його голосі, крім кепкування, звучав щирий захват.
— Ой, та стулися, — сказав я. — Я б теж про це не подумав, якби не склав докупи те, що він сказав заступникові Мак-Ґі того дня, і те, що сказав, вигнавши з мене інфекцію, а потім і мишу зціливши.
— А що? — спитав Дін.
— У його камеру я заходив немов під гіпнозом. Таке відчуття було, наче я не зміг би опиратися його наказам, навіть якби спробував.
— Мені це не подобається, — сказав Гаррі й неспокійно засовався на стільці.
— Я спитав, що він хоче, і він відповів: «Просто помогти». Я дуже чітко це запам’ятав. А коли все було вже позаду й мені полегшало, він про це знав. «Я поміг, — сказав він. — Я ж поміг, правда?»
Брутал кивнув.
— Так само, як із мишею тоді. Ти сказав: «Ти поміг», і Коффі повторив тобі те саме, наче папуга. «Я поміг Деловій мишці». Це тоді ти зрозумів? Саме тоді, так?
— Думаю, так. Я згадав, що він сказав Мак-Ґі, коли Мак-Ґі спитав, що сталося. Це було в усіх статтях про ті вбивства, майже в усіх. «Було вже не помогти. Я пробував усе повернути, але було запізно». Чоловік таке каже, на руках у нього дві мертві дівчинки, білі, біляві, а він здоровезний, як хата; не дивно, що його неправильно зрозуміли. Те, що він сказав, у їхньому розумінні узгоджувалося з тим, що вони бачили, а бачили вони чорне. Вони подумали, що він зізнався, що він каже — не зміг опиратися спокусі викрасти дівчаток, зґвалтувати їх і вбити. А тоді схаменувся й намагався зупинитись…
— Але було вже запізно, — пробурмотів Брутал.
— Так. От тільки насправді він намагався їм сказати, що знайшов дівчат, спробував зцілити —
