Зелена миля - Стівен Кінг

Я взяв її й роззирнувся. Гаррі, Дін і Брутал — усі дивилися на мене. Так само, як і Джон Коффі. Але не Персі. Персі повернувся в комору, де того вечора йому, напевно, було спокійніше. Я швидко понюхав бляшану склянку й не відчув жодних сторонніх запахів, крім «RC», яка в ті часи пахла дивно, але приємно — корицею.

З напоєм я пішов до камери Вортона. Він лежав на ліжку. Не мастурбував — принаймні поки що, — але труси в нього відстовбурчилися порядно. Час від часу він смикав себе за стоячий член, як причмелений від наркоти контрабасист — дуже товсту струну.

— Малюче, — покликав я.

— Не безпокоїть, — сказав той.

— Добре, — погодився я. — Я приніс тобі газованки за те, що весь вечір поводився, як людина, — а для тебе це рекорд, — але нехай, сам вип’ю.

Я вдав, ніби справді хочу випити, — здійняв бляшану склянку (сильно пом’яту по боках від численних сердитих жбурлянь об ґрати камер) до губ. Вортон вихором знявся з ліжка, і мене це не здивувало. Блеф був не надто ризиковий. Засуджені до пожиттєвого, ґвалтівники й призначені для Старого Іскруна, — страшенні ласуни, на солодке липнуть, як мухи. І цей винятком не був.

— Дай сюди, недоумку, — сказав Вортон. Говорив він як бригадир до нікчемного батрака. — Дай Малюку.

Я тримав склянку перед ґратами, щоб він до неї потягнувся. Зробити навпаки — буде лихо, це вам будь-який досвідчений наглядач скаже. Ми навіть не задумувалися над такими речами: так само, як не дозволяли ув’язненим називати нас на ім’я, так само, як знали, що нервове дзеленчання ключів означало проблеми в блоці, бо тюремний наглядач відмикав двері бігом, а тюремні наглядачі ніколи не бігали, тільки тоді, коли ставалась якась халепа. То були премудрості, яких Персі Ветмор ніколи не опанує.

Однак того вечора Вортон був не зацікавлений когось хапати чи душити. Він схопив бляшану склянку, за три довгі ковтки заглитнув шипучку й зі смаком лунко відригнув.

— Клас! — сказав він.

Я простягнув руку.

— Склянку.

Вортон притримав її на секунду, дражнячись поглядом.

— А шо буде, як собі оставлю?

Я знизав плечима.

— Зайдемо й заберемо. Ти вирушиш у маленьку кімнатку. І «коли» більше не побачиш, як своїх вух. Якщо її, звісно, в пеклі не наливають.

Його посміх зів’яв.

— Не люблю шуток про пекло, вертухо. — Він вистромив руку зі склянкою крізь ґрати. — На. Забирай.

Я взяв.

І тут за спиною пролунав голос Персі:

— Господи. Нащо ти цього мугирила газованкою поїш?

«Бо в ній стільки снодійного з лазарету, що його на дві найближчі доби вирубить і він нічого не запідозрить», — подумав я.

— Тому що милосердя Пола, — сказав Брутал, — непідробне. Воно з небес, мов лагідний дощик, накрапає.

— Га? — насупився Персі.

— Я кажу, добрий він. Завжди був добрим і завжди буде. Персі, хоч зіграти в «Божевільні вісімки»?

Персі презирливо пирхнув.

— Крім «Риболовлі» й «Старої діви», це найтупіша гра в карти з усіх, які тільки вигадали люди.

— Ото ж я й подумав, що ти не проти пари партійок, — солодко всміхаючись, сказав йому Брутал.

— Ви всі такі дотепники, — огризнувся Персі й похмуро почвалав до мене в кабінет. Мені не дуже хотілося, щоб той малий щур мостив свою сраку за моїм столом, але я промовчав.

Стрілки повзли. Дванадцята двадцять, дванадцята тридцять. О дванадцятій сорок Джон Коффі підвівся з ліжка і став біля дверей камери. Руками взявся неміцно за ґрати. Ми з Бруталом підійшли до камери Вортона й зазирнули досередини. Той лежав горілиць і всміхався в стелю. Очі були розплющені, проте здавалися великими скляними кулями. Одна рука лежала на грудях; друга безвільно теліпалася, кісточки чиркали об підлогу.

— Ого, — здивувався Брутал, — від Малюка Біллі до Плаксія Віллі менш ніж за годину. Цікаво, скільки пігулок морфіну Дін натоптав у той тонік.

— Достатньо, — сказав я. Голос зрадницьки затремтів. Я не знав, чи почув це Брутал, але я сам точно почув. — Ходімо. Почнемо вже.

— А ти не хочеш підождати, коли цей красун вирубається?

— Бруте, він уже вирубався. Просто занадто забалдів, щоб заплющувати очі.

— Ти начальник, тобі видніше. — Він розглянувся, шукаючи Гаррі, але Гаррі вже був на місці. Дін сидів за столом чергового й так швидко та люто тасував карти, що аж дивно, як вони не зайнялися. І з кожним пурханням карт кидав швидкі погляди ліворуч, на мій кабінет. Виглядав Персі.

— Вже час? — спитав Гаррі. Його видовжене кінське обличчя на тлі синьої форменої сорочки здавалося дуже блідим, але вигляд мало рішучий.

— Так, — сказав я. — Якщо ми підемо до кінця, то час.

Гаррі перехрестився й поцілував великий палець. Потім пішов до гамівної кімнати, відімкнув її й вийшов із гамівною сорочкою в руках. Передав її Бруталові. Ми втрьох покрокували Зеленою милею. Коффі стояв біля дверей камери, проводжав нас поглядом і не сказав ні слова. Коли вже ми були біля столу чергового, Брутал сховав гамівну сорочку за спиною, досить широкою, щоб за нею нічого не було видно.

— Щасти, — сказав Дін. Він був так само блідий, як і Гаррі, але вигляд мав не менш рішучий.

Так, Персі справді сидів за моїм столом — супився над сторінками книжки, яку тягав із собою останні кілька ночей. Не «Арґосі» і не «Стеґ», а «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах». З того винуватого й сполоханого погляду, який він кинув у наш бік, коли ми зайшли в кабінет, можна було подумати, що книжка називалася «Останні дні Содома та Гоморри».

— Що таке? — спитав він, поспіхом згортаючи свою читанку. — Чого вам?

— Поговорити з тобою, Персі, — відповів я, — от і все.

Але на наших обличчях він прочитав щось набагато більше за бажання побалакати й кулею злетів з місця. Рвонув — не побіг, але майже — до відчинених дверей комори. Він подумав, що ми прийшли винести йому догану щонайменше, а скоріш — завдати великого хлосту.

Але напереріз йому виступив Гаррі. Він перекрив дорогу: став у дверях, згорнувши на грудях руки.

— Та-а-ак! — Персі розвернувся до мене, наполоханий, але намагаючись цього не показати. — Це що таке?

— Персі, не питай, — сказав я. Мені здавалося, що коли ми почнемо втілювати мій божевільний задум, я буду в повному порядку — в усякому разі повернуся до нормального стану. Але не так сталось,