Серденько Змія - Віолетта Котова

- Ти теж, я бачу, встигла набратися поганих звичок. - похитав головою всміхаючись.

- Життя навчило.

- Вибач мені. – зітхнув він. – Неправий був.

- Я рада, що ти знайшов сили і можливості. Якщо не знати, що в тебе протез, то з одного зовнішнього вигляду і не здогадаєшся. Ти молодець. – вперше я трохи потеплішала та накрила його руку своєю долонею. Він одразу ж вхопив її та притягнув до вуст, ніжно цілуючи. Подарувала йому декілька секунд й прибрала руку.

- По-друге… - він продовжив. – Я знаю, що ти носиш мою дитину. Я дуже жалкую, що все склалося саме так, в такий важкий час, що я не міг бути поряд... Я хотів для нас кращого майбутнього, але я щасливий, що матиму з тобою спільне дитя попри все.

 Його слова знову стали маслом на серце, Олег вмів гарно говорити, але найціннішим було те, що він казав правду. Я це відчувала. Ні, знала.

- Ти хочеш сказати, що більше не втечеш?!

- Ніколи.

 Я знову знала, що слова правдиві, але в обставинах, в яких ми жили, Олег міг обіцяти багато, а життя все повернути по-іншому. Я відчувала, що повинна трохи його виховати, щоб знав, що наступного разу, коли наважиться робити необдумані дурні вчинки, я не буду це приймати, вибачати так просто і кидатися в обійми. Хоч і зовсім трошки, але частинку моєї довіри до нього він все ж таки знищив, посіяв в мені сумніви. А може то спрацьовував інстинкт самозбереження вагітної жінки, не знаю точно. Мала бажання все-все йому пробачити, притиснути до себе й більше не відпускати, але розум та гордість кричали про інше, і тепер я слухала їх, а не серце.

- Серденько, моя пропозиція одружитися в силі. Виходь за мене, будь ласка. – він взяв мою руку, повернув долонею вверх і поклав на неї красиву каблучку з білого золота, прикрашену сяючими білими камінцями. Я подивилась уважно на неї, потім на нього, перевернула долоню та вклала йому в руку.

- Це відмова? – питав схвильовано.

- Ні. Але мені треба подумати.

- Юль! Ну про що тут думати? Я хочу бути з тобою і зі своєю дитиною. – як у нього все просто тепер.

- За час, поки ти був відсутній в моєму житті, багато чого змінилося.

- Що саме?

- Змінилася я сама, мій світогляд. Дізнавшись про вагітність я зрозуміла, що мені необхідно бути самостійною людиною, не залежати ні від кого, щоб мати змогу виховувати та утримувати майбутнє дитя.

- Тепер в цьому немає потреби. Ти можеш не працювати, займатися тільки дитиною й домом.

- А раптом щось знову зміниться?

- Не віриш мені тепер? – я мовчала. – Зрозумів. Що ж, сам винен, не звинувачую. Але я зроблю все, аби повернути твою довіру, й побачити своєю власною дружиною. – я тільки стиснула плечима.

- Який термін вагітності? Як взагалі ти себе почуваєш?

- Все добре. – не стала згадувати той пекельний токсикоз, який мене мучив. – Шість місяців, ще можу бігати.

- Я тобі побігаю. Хочеш чи ні, але тепер я буду поряд, возитиму коли буде потрібно, допомагатиму у всіх питаннях, побутових, лікарняних.

- Мені вибору не залишається, окрім як терпіти твою присутність? – Олег підібгав губи.

- Я б хотів почути інші слова, але якщо так, то прийдеться терпіти, так.

- Гаразд. – я відсторонилася, щоб більше не дотягнувся до моєї руки. – Я дійсно дуже щаслива тебе бачити, але мені потрібен час, вибач.

- Я розумію. Тиснути не буду. Просто не хочу більше втрачати часу, хочу бачити як росте моя дитина, як з’явиться на світ.

- Про це ще рано говорити. – мала на увазі пологи, а сама ледь стримувалася, щоб не стрибнути в його обійми. – Дякую за смачну вечерю. Відвези мене, будь ласка додому.

- А про це ми ще теж поговоримо. Треба змінити квартиру десь поближче до цивілізації.

- Що? Тобто ти хочеш сказати, що я ледь не в селі живу?!

- Ні-ні. – всміхався, обійнявши мене за плечі однією рукою. – Нічого такого. – знала до чого він хилить, але й тут прийдеться потерпіти.