Пастка для бабія - Валентина Бродська

Всі вихідні я те й робила, що спала та їла, користуючись послугами доставки їжі. Не хотілося виходити з дому, не хотілося готувати, не хотілося нічого. Кінострічки по телевізору змінювали одна одну і слугували більше фоном, чим забавою.

Лише в понеділок спрацював внутрішній будильник і я привела себе до ладу, щоб поїхати на роботу і оформити відпустку. Як там казав Денис? Не соромитись? Що ж, так і зроблю.

Михайло Дмитрович, бухгалтер по зарплаті і за сумісництвом кадровик, розглянув мою заяву на щорічну відпустку написану заднім числом і скривився, мов сьорбнув оцту.

— Софіє Сергіївно, ви ж як ніхто знаєте, що є графік відпусток, затверджений Денисом Олеговичем. Ваша черга осінню.

— Моя черга наступила вже сьогодні зранку, можете зателефонувати генеральному і уточнити, — натиснула я на бухгалтера.

— Не сумнівайтесь, я так і зроблю, — невдоволено промовив Дмитрович і поглянув на мене поверх тоненьких окулярів.

Він взяв мобільний і набрав Тарновського.

— Добрий день, Денисе Олеговичу, тут така справа — ваша асистентка принесла заяву на відпустку… Оформити? Але ж графік!?... Виписати премію?... Скільки?!!!... Ні-ні, я розчув!... Так! Зрозумів! Я все зроблю!

Михайло Дмитрович поклав слухавку і обтер хустинкою спітнілий лоб. Він підозріло подивився на мене, натягнуто всміхнувся і промовив:

— Кхм, Софіє Сергіївно, бажаю вам гарного відпочинку! Не забудьте через двадцять чотири дні вийти на роботу!

Бухгалтер так стис ручку, що та тріснула. Виникла незручна пауза. Я швиденько подякувала йому і покинула кабінет. З усіх співробітників про свою майбутню відсутність вирішила попередити тільки Аліну, а кому треба поцікавляться в неї.

Дні пролітали за днями. В моїй квартирі повністю закінчили ремонт і я нарешті переїхала. Старе помешкання вирішила поки що не здавати, не хотіла витрачати час на ріелторів та покази. 

Я сумувала за сином, тому вирішила поїхати до батьків погостювати на декілька днів і забрати Матвійчика. Але побачивши, як він підріс, загорів і світився здоров’ям передумала. Котів теж не можливо було впізнати. У мами прокинулася любов до тварин, тож вони розкошували, на скільки дозволяло їхнє котяче життя. Барсик став справжнім красунчиком — відкормився і розпушився.

Мама намагалася і мене затягти то до стиліста, то в салон краси, то до масажиста, що в кінці кінців їй вдалося.

— Дівчинко моя, треба ж і про себе думати, а не тільки про дитину, — говорила вона. — Ти ж в мене така красуня, а красу треба підтримувати, а то зів’яне!

А після всього вона прийшла до мене з черговою ідеєю.

— Вірочко, а давай оновимо твій гардероб, а то на твої речі без сліз не глянеш? Мені прислали каталоги, там такі запаморочливі сукні, спідниці, блузки, а білизна?! М-м-м, мрія! Я замовлю білети і злітаємо на пару днів в Італію, як раніше? Ти і я, пам’ятаєш?

— А діти? — намагалася, хоч якось її приземлити.

— Хочеш, візьмемо з собою! І няню, щоб за ними наглядала?! То як, згодна? — запитала вона з блиском шопоголіка в очах.

Я трохи подумала і погодилася. Мамі не можливо було відмовити, особливо коли вона просить, а не наполягає. Тож ми злітали на чотири дні в Мілан.

Татко теж не залишився осторонь, ніяк не міг змиритися, що його донька виплачує іпотеку. Тож під приводом, що він мені чотири роки нічого не дарував на день народження, вніс за квартиру всю суму.

Якось ми сиділи на веранді, пили чай з домашньою випічкою і теревенили про все на світі.

— Тобі б машину змінити, — запропонував батько. — А то ця геть стара, ще зламається дорогою.

— Я нещодавно її обслуговувала, ще поїздить, — зазначила впевнено.

— Тим більше! Дорожче можна продати, — сказав татусь і підморгнув мені.

— Ні-ні-ні, ти й так заплатив за мою квартиру, машину я вже сама куплю.

— А якщо я подарую? — запитав батько з посмішкою.

Я поклала свою руку поверх його. Мені було незручно і я, як могла, підбирала слова:

— Татку, ну звісно я не відмовлюся від твого подарунка, але зараз не потрібно. Я б не хотіла так сильно вирізнятися серед працівників компанії. Начнуться плітки, якісь фантазійні здогадки… Краще хай буде так, як є, вважай це передчуттям, — промовила, дивлячись йому у вічі. 

— Ну добре, — погодився татусь, щось обмірковуючи. — Але на твоє день народження подарую все одно! Не захочеш забирати, стоятиме в нас в гаражі!

Я прийняла такий варіант, адже до мого двадцяти семиріччя ще кілька місяців.

— Тату, я все хотіла запитати, щось відомо про тих аферистів? 

Батько спохмурнів і потер чоло.

— Що тобі сказати, доню?… Головною ціллю була моя компанія. Розорити, довести до банкрутства, скомпрометувати — будь-що, аби викупити її потім за низькою ціною. Кінців не знайдемо, бо ведуть вони в рф, а от посередника, що орудував за вказівками з-за кордону знайшли. Його передали слідчим органам. Дівчину, що напала на Тарновського теж…. знайшли.

— Справді? І де ж вона переховувалася? — поцікавилася і затамувала подих.

— А ніде, її майже відразу позбулися і закопали в лісі, неподалік Києва.

— О-ох! — тільки й могла промовити.

Я не могла точно сказати, що мені “Катю” шкода, але і смерті я їй не бажала. Що ж, вона сама стала на похилу стежку, тож не дивно, що все так закінчилося.

Я повернулася в Київ за кілька днів до кінця відпустки. Барсика прийшлось теж забрати. Я ж розуміла, що Тарновський вже виписався і при першій ліпшій нагоді попросить повернути вихованця. Денис за весь час відпустки мене ні разу не потурбував. Спочатку я чекала, може він зателефонує хоча б у справах, потім чекала, що зателефонує просто так, але телефон мовчав. А я не хотіла нав’язуватися. Якби була б потрібна, то сам би знайшов, а так… Та й хіба директори телефонують своїм підлеглим, коли ті у відпустках? Зазвичай, ні.

Я прийняла свою дійсність і стало легше. Сказати Денису правду я була не готова і впускати його в синове життя теж.