Пастка для бабія - Валентина Бродська

Я плавно завела двигун і повільно поїхала додому. Мені треба подумати, а краще виспатися! Ні! Напитися, вирубитися і виспатися! “Так, спокійно, вже якось напилась!” Якщо подумати логічно…

Денис не може уявити, що я — це Віра. Ну звісно! Що принцеса харчової корпорації робитиме чотири роки в його фірмі на посередній посаді?

Ольга Петрівна теж мене не взнала… Тож, хай залишається все як є! Єдине — я не могла ніяк згадати, що чотири роки тому називала Денису своє справжнє прізвище. Тож звідки він дізнався? Невже розшукував? Від цієї думки тепло розлилося по тілу.

Приїхавши додому, все таки налила собі келих вина і відкрила коробку улюблених цукерок. Я випила і відчула приємну оманливу легкість. Пискнув мобільний — це мама запитувала, як я доїхала. Ай справді! Забула написати! Віідвикла, що про мене хтось піклується. Швиденько відповіла мамі, що все добре і попленталася до свого ліжка. Тепер можна і поспати, і тільки вмостила голову на подушці, як зателефонував генеральний.

— Ало, — відповіла, намагаючись не виказати, як хочу спати.

— Софіє, я хочу вибачитись перед вами за мамину поведінку. Вона трохи… якби це сказати…

— Ексцентрична, — підказала йому.

— Так, саме так. Ви ж пам’ятаєте, що вона з тіткою носяться з ідеєю мене одружити і якби я їй не пояснював — до неї не доходить!

— Пусте, проїхали, — відповіла мляво, закривши повіки.

— То ви не ображаєтесь?

— Ні, зовсім ні.

На цьому б розмову можна було завершувати, але Денис не поспішав прощатися. І коли я почала засинати він нарешті промовив:

— Ви в мене запитували, чи кохав я Віру…

Сон, як рукою зняло. Щоб зібратися остаточно, я сіла в ліжку і притиснула щільніше до вуха телефон. Серце зрадливо забилося.

— Так, запитувала, — промовила обережно.

— Я і сам задумався, що я відчував до тієї дівчини. Ми провели ніч разом, — продовжив Тарновський. — Зранку я мав термінові справи в офісі, тож залишив її в квартирі. Вона ще спала. Думав, встигну повернутися, а коли приїхав — її вже не було. Вона пішла, і навіть номеру телефона не залишила. Ось так! Я кинувся її шукати. Поїхав в клуб, думав у них взяти записи камери, щоб зробити її фото. А як виявилося, в залі не вели відеоспостереження, щоб захистити приватність клієнтів. Звісно я не повірив, але добитися нічого так і не зміг. Далі я пройшовся всіма магазинами і кафе, що були навколо мого будинку і мали вуличне спостереження. І таки знайшов, те що шукав. Господиння квіткового салону радо погодилася мені допомогти за суму денної виручки. 

— І що було далі?

— А далі, я зробив фото Віри і шукав в інтернеті. Зображення було нечітким, тому пошук видавав мені тисячі схожих дівчат. Я монотонно шукав день за днем, а потім закинув це заняття. Уявляєте, я навіть до ворожки ходив з цим фото.

— І що вона сказала? — запитала, затамувавши подих.

— Та всяку дурню, типу, що мене приведе до неї трагічний випадок і рідна кров.

— Якась маячня, — розгублено промовила і подумала про Матвійчика.

— Але ж справдилося!

— Як? Справдилося? — занадто здивовано вигукнула я.

— Я і сам не вірив. Одного дня їду я на роботу, відволікся на телефонний дзвінок і врізався в автівку, яка пригальмувала на світлофорі. Приїхала поліція, почали оформляти ДТП. І виявилося, що потерпілий — мій молодший брат по батькові. Я його ніколи не бачив та і не шукав зустрічі. Тільки от він не схожий був на мажора, яким я його уявляв. Ми розговорилися і я запропонував йому випити каву і щось перекусити в найближчому кафе. Брат розповів, що пішов з сім'ї, переїхав до Києва, взяв в оренду СТО і намагається розкрутитися, але справи йшли не дуже. Я навіть хотів за нього заплатити, але він не погодився. Натомість дістав гаманець, щоб віддати свою долю за обід і тут я побачив її!

— Кого?

— Віру! В гаманці у Іва, так звуть мого брата, була її фотографія.

— О!

— Уявляєш, Софіє, дівчина — моя нав’язлива мрія, була заручена з моїм братом!!! І це не завадило їй переспати зі мною! — вигукнув обурено Денис, зі злістю в голосі.

— Може в неї були на те причини… — здавлено промовила.

— Які причини? Софіє!? Які можуть бути причини? І це ще не все! Перед подачею паспортів до ДРАЦСУ вона взагалі втекла за кордон і вийшла заміж!

— Ви і таке знаєте, — я почувалася розчавленою.

— Звісно! Дізнавшись її прізвище, я почав розпитувати, шукати. Так що моя Віра виявилася легковажною, розбещеною донькою непристойно багатих батьків. І поки я на щось сподівався і мріяв, намалювавши собі образ ідеальної дівчини, вона влаштувала своє особисте життя. 

Навіть через мобільний зв’язок, я відчувала як Денис внутрішньо кипить. Може не потрібно було цього робити, але я спробувала якось виправдати себе.

— Послухайте, от ви сказали, що Віра втекла від вас. І що? Вона пішла і покинула квартиру відчиненою?

— До чого тут це? — гаркнув генеральний.

— Ну, просто, цікавлюсь.

— Коли я приїхав з роботи, вдома була моя мама, вона нічого не казала, що квартира була відчиненою, — задумливо промовив Тарновський.

— То може вона застала Віру… — обережно висловила припущення.

— На що ви натякаєте? — підозріло запитав генеральний.

— Ні на що, так думки в голос, але ж ви самі визнаєте, що Ольга Петрівна доволі ексцентрична особа.

— Як би там не було — це нічого не змінює! Пройшло багато часу, я змінився, перехворів нею і викреслив зі свого життя! — аж надто впевнено промовив Денис.

Я не знайшла, що сказати. Відчувала себе рибою, яку викинули на берег під палюче сонце.

Варіант: “Денисе, я — Віра і в нас є дитина!”, якось відпав сам собою. Тарновський, за його словами, нічого не відчував до мене минулої, окрім роздратування. А я теперішня для нього схоже тільки підлегла. І чи зрадіє він неочікуваному батьківству? Можливо він чайлдфрі?

— Ви любите дітей? — запитала його в лоб і примружилася, наче він мав можливість мене бачити.