Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
Трамвая довго не було, і Катруся нетерпляче ходила по тротуару. Хай йому грець, завжди, коли поспішаєш, що-небудь перешкодить. Певно, вона вже не встигне на Ратушну. Якщо трамвая не буде ще п’ять хвилин, поїде просто на роботу…
Саме у цей час з-за рогу виринув маленький жовто-синій вагончик. “Мабуть, є бог на світі!” — подумала і вскочила на передню площадку, — тепер можна не хвилюватись…
Переповнений вагон кидало з боку на бік, він дзеленчав і, здається, хрипів, скаржачись на долю. Катрусю притиснули до стіни так, що вона не могла й поворухнутись. Але і це не зіпсувало їй настрою. Дзвінка мелодія, котра зранку причепилась до неї, не давала спокою, звучала все сильніше, обличчя дівчини сяяло широкою посмішкою і дивно контрастувало з сумними, сердитими й виснаженими обличчями пасажирів. Якась неохайно зачесана худа жінка, побачивши Катрусину усмішку, навмисно боляче штовхнула дівчину ліктем, та Катруся не образилась: вона розуміла цих голодних і знервованих людей, але чим вона могла їм допомогти? Не крикнеш же на весь вагон: “Тримайтеся, товариші! Радянські війська не сьогодні-завтра будуть у місті!”
А жінка ще раз штовхнула Катрусю, гнівними очима подивилась на неї і подалась до виходу. Дівчина вийшла за нею і попрямувала у бік Ратушної.
Катруся любила своє місто. Їй подобалось старе, збудоване кілька сторіч тому, й нове — ця мішанина, зрештою, і визначала обличчя міста. Старовинний монастир п’ятнадцятого віку, будинки з вузесенькими вікнами, а поруч сучасна площа з великими клумбами і газонами… Ратуша з баштою — і новий будинок з світлими дзеркальними вікнами… Вузесенька вуличка, вимощена, певно, ще цеховими майстрами, і асфальтований, проспект, обсаджений каштанами… Все тут рідне і все знайоме: в цій гімназії вона вчилась, а тут жила її подруга… Це її місто, тому вона й поспішає на Ратушну, щоб мати змогу знову вільно блукати улюбленими вулицями й не бачити оцих нахабних пик, оцих зелених мундирів.
Катруся глянула на годинник: двадцять хвилин на восьму, треба поспішати, аби не запізнитись на роботу. Вже близько і їхній будинок із схованкою…
На розі Катруся на мить зупинилась, озирнувшись — чи не стежить хтось, і швидко попрямувала до знайомого парадного.
— Фройляйн Кетхен! — почула раптом. — Зачекайте!
На протилежному боці вулиці чоловік у військовому мундирі. Сонце падало так, що Катруся його відразу не впізнала. Придивилась — фельдфебель Штеккер. Посміхається, привітно махає руками.
— Ви на роботу? — гукає. — Підемо разом.
На мить Катруся задумалась. Ні, хоч Штеккер і своя людина, вона не має права відкрити таємницю листування. Про схованку знають лише вона, Петро і Заремба, навіть Галкін не догадується, як саме надходять шифровки Заремби. Що ж, доведеться зазирнути сюди після роботи.
Перебігла через вулицю.
— Ви сьогодні раненько, камрад Штеккер…
Лише тепер побачила — фельдфебель чимось занепокоєний.
— Новина, фройляйн Кетхен. Неприємна новина.
— Що? — злякалась. — Нас запідозрили?
— Якби так, то не ходили б ми отут. Вчора одержали наказ: кількох офіцерів і мене переводять у Дрезден.
— І нічого не можна зробити?
— Наказ, — розвів руками Штеккер. — Сьогодні здаю справи…
— Боже, як це кепсько, — зітхнула Катря.
— Ви, фройляйн Кетхен, розумна дівчина, у наших ділах тямите не гірше за мене. Чекати вже небагато, — нахилився до Катрусі, — скоро Радянська Армія буде тут.
— Кому здаєте справи?
— Унтер-офіцерові Францу Хірше. Будьте обережні — сам він з дрібних крамарів, брав участь у путчі і вихваляється цим.
— Як це погано!.. — не могла ніяк заспокоїтись Катруся.
Штеккер взяв дівчину під руку.
— Що ж поробиш? — сказав з жалем. — Для мене це також великий удар.
— У Дрездені вам буде важче? — запитала Катруся.
— Подивимось. Гітлер думає, що розгромив наші організації. Та вони існують. У глибокому підпіллі, але ж існують! Думаю, буду корисним і там.
Вони саме дійшли до рогу. Катруся озирнулась на чотириповерховий будинок і повернула до трамвайної зупинки. Не знала, що від пастки,її відділяло лише кілька кроків.
Заремба зайшов до парадного, постояв трохи біля вхідних дверей, прислухаючись. Тиша. Ступив кілька кроків до батареї парового опалення, поставив на неї ногу, наче зав’язував шнурок черевика, ще раз огледівся і витяг з кишені сірникову коробочку. Завтра її забере Катруся, і Галкін передасть за лінію фронту оперативні дані, зібрані підпільниками та партизанами. Нахилився над батареєю, щоб заховати коробочку, та нараз відсахнувся, побачивши поруч зі схованкою кілька обгорілих сірників: зрозумів — хтось чужий заглядав за батарею. Від цієї думки стало моторошно, і страх на мить обпалив серце, та Євген Степанович, наче й нічого не сталось, поправив шнурок і вийшов на вулицю. Закриваючи двері, озирнувся й, здалося, побачив, як на сходах майнула тінь. Правда, це міг бути хтось із мешканців будинку, а може…
“Спокійно! — наказав сам собі. — Зараз ми все перевіримо”.
Завернув до парку, зупинився, вдаючи, що прикурює. Непомітно дістав з сірникової коробочки клаптик цигаркового паперу. Затулившись рукою, наче од вітру, засунув у рот і проковтнув. Саме цієї миті побачив двох чоловіків у цивільному, які зупинились на сусідній алеї. А ще через кілька секунд сива висока людина проминула його, глянувши уважно й холодно.
“Так, так… Тепер, товаришу Зарембо, радьте собі, як знаєте… Зараз, бігме, вам навряд чи вислизнути…”
З байдужим виглядом повільно рушив через парк. Щось насвистував. Зупинився, відламав гілочку й пішов, недбало помахуючи нею. Нехай вони думають — він ні про що не догадується, нехай ідуть за ним, сподіваючись натрапити ще на когось. Йому потрібна година — година, не більше, аби обманути пильність агентів. Адже Катруся завтра навідається туди, і вони вже не відпустять її. Від неї нитка потягнеться до Кирилюка, і кінець фірмі Карла Кремера. А може, вони вже розмотали цю нитку? Може, йдучи за Катрусею, розгадали таємницю схованки? Але що б там не було, він повинен негайно попередити Петра й Катрусю…
Євген Степанович вийшов на Студентську вулицю. Ті двоє зупинились на протилежному боці, коло рекламного щита, а третій вдав, що п’є воду біля кіоска. Заремба також напився — і попрямував до оперного театру. Не дійшовши до ресторану “Жорж”, зазирнув у магазин солідної німецької фірми, яка торгувала готовим одягом. Перекинувся кількома словами з продавцем, приміряв плащ, та не купив. Відразу ж поруч почав прицінюватись до костюма один з агентів.
Трохи далі Євген Степанович постояв перед дзеркальною вітриною комісійного магазину. Продавець