Українська література » » Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
всі райони їхнього краю.

…Кілька днів у кімнаті не палили. Євген Степанович накинув на плечі пальто й писав нерівним почерком — пальці задубіли від холоду. Через півгодини він повинен передати Мисикові матеріали для газети, а ще залишалось підготувати інформацію під рубрику “Вісті з краю”. Тому й писав швидко, не замислюючись особливо над стилем, — аби було гранично коротко й дохідливо.

“У першій половині листопада, — лягали на папір нерівні літери, — на лінії Потутори — Ходорів злетів у повітря з мадьярськими військами замінований поїзд, який опісля згорів. Врятувалося заледве двадцять осіб. Решта — вбиті, тяжко поранені”.

Підготувавши ще кілька таких повідомлень, Заремба заходився опрацьовувати листи з Німеччини. Профашистські газети часто вдавались до провокацій, фальсифікуючи листи людей, які нібито добровільно поїхали на роботу до Німеччини. Фабрикувалися ці листи у солодко-патріотичному дусі й були розраховані на несвідому молодь. У підпільній газеті слід було розповісти правду про становище іноземних рабів у “фатерлянді”. Партизани зібрали кілька десятків справжніх листів од юнаків та дівчат, яких гітлерівці погнали на роботу до Німеччини, — найяскравіші уривки з них і готував Заремба до друку.

Закінчивши писати, Євген Степанович згорнув папірці, заховав їх за підкладку потертого хутряного капелюха. Захопивши з собою відремонтований примус, почимчикував до Мисика.

Модест Сливинський злостився на весь світ. Пані Стелла вже два тижні чекала на нього у Будапешті, а він змушений ловити гав у цьому гидкому місті. І коли б ще була необхідність, а то просто Менцель крутить ним, як циган сонцем…

Пан Модест вже забув, як колись рвався сюди. Тоді віддав би багато, щоб скоріше пройти Студентською чи глянути на місто з Крутого замка. Невже минуло лише три роки? Як все міняється… Тоді мріяв про Київ, а зараз лякливо прокидається вночі — чи не чути вже більшовицьких гармат?..

Три чорти у горлянку тим гітлерівцям: наобіцяли золоті гори, а тепер червоні дивізії вже за Шепетівкою. Пані Стелла давно зліквідувала тут свої справи й подалась на захід. Поки що до Будапешта, та вони умовились виїхати кудись далі.

Розумна жінка пані Стелла. Червоні підходили лише до Дніпра, і газети Геббельса галасували, що це випадковість, що незабаром німецька армія знов розпочне рішучий наступ, а пані Стелла покликала до себе Сливинського, і в них відбулась таємна розмова, якої пан Модест не забуде ніколи в житті.

Як вона тоді сказала? Гітлерівська шкапа зашкутильгала відразу на чотири ноги? А він, Модест Сливинський, котрий завжди пишався своєю передбачливістю, засміявся у відповідь як останній йолоп. Пані Стелла знизала плечима — мовляв, кожен сам собі господар. Все ж він послухав її і зумів вчасно збути найцінніші картини. Що б він робив з ними зараз? Ніхто нічого не купує, позалазили у свої нори й вичікують. А чого вичікувати? Для всіх зрозуміло — більшовики скоро будуть тут. То нехай гітлерівські газети іншим замилюють очі — мовляв, на підступах до міста споруджено такі укріплення, які совєтам ніколи не взяти, а Модест Сливинський, прошу панства, має свою голову на плечах…

Сидіти б йому зараз у затишній будапештській квартирі, пити каву з коньяком і жартувати з пані Стеллою. Боже мій, нема слів, аби звеличити розум і далекоглядність цієї жінки. Війна навчила її, сказала на прощання пані Стелла, що лише стала валюта й коштовності можуть гарантувати спокій і щастя. Єдиний вихід для них — перебратись до Швейцарії. Природа, власний котедж, а коли закінчиться війна — Ніцца чи італійські курорти, — нічого більше порядній людині й не треба. Та й роки вже не ті…

Пані Стелла це сказала вперше — про роки. Вона зовсім не постаріла, навіть дівчата можуть позаздрити кольору її обличчя. І все ж вона мала рацію: роки — невмолимі. Пан Модест подивився сьогодні вранці у дзеркало й побачив — сивина зовсім висвітлила йому голову. Хіба ж не посивієш, коли той вар’ят Менцель на кожному кроці ставить тобі палиці в колеса?

Місяць тому, коли Модест Сливинський лише натякнув, що йому хотілося б згорнути свої комерційні справи і знайти тихий притулок десь далі від фронту, штандартенфюрер лише посміхнувся і вдарив кулаком по столу.

— Виїхати з міста можете лише з нашого дозволу, — попередив. — Будь-яка сваволя розцінюватиметься як зрада і каратиметься… Сподіваюся, ви знаєте, чим це пахне?..

Так, Модест Сливинський знав це. Тому й сидів зараз тут, у міському парку, замість того, щоб сидіти у зручному фотелі у будапештській квартирі пані Стелли.

Закінчувався травень. Дні стояли ясні й теплі, без остогидливих підкарпатських дощів. Пан Модест любив після обіду посидіти у парку напроти свого дому, почитати газету, подивитися на дівчат. Сьогодні він вийшов сюди, сподіваючись знов побачити ту дівчину, яку вже двічі зустрічав тут.

Вона проходила цією алеєю між п’ятою й шостою годиною — певно, поверталася з роботи. Сливинський звернув на неї увагу відразу — таких часто не побачиш, — але лише провів поглядом. Того дня було не до дівчат. Пан Модест одержав листа від пані Стелли — вона описувала будапештські зустрічі, і в нього на душі стало так важко й нудотно, що дівчата навіть дратували пана Модеста. І все ж не міг не звернути уваги на цю дівчину — тоненька, з величезними, променистими очима й високим чолом. Кудись поспішала, бо швидко дріботіла стрункими ніжками у простеньких туфельках, Рожеві, свіжі щічки з ямочками надавали обличчю якогось затишного домашнього виразу, і пан Модест подумав, що з цієї дівчини вийшла б хороша дружина.

Сливинський глянув їй вслід і зітхнув. Йому зараз було не до дівчат, з яких виходять вірні дружини. Пан Модест знав, що завоювати серце такої русалки з ямочками на щоках — важка й невдячна справа: ніколи не вгадаєш, чим закінчаться твої залицяння, та й чи не за марницею поспішаєш…

Вчора Сливинський побачив дівчину з вікна своєї квартири. Перестрибуючи через сходинки, як двадцятирічний юнак, збіг з свого третього поверху, та вже не наздогнав її — зникла серед перехожих.

Зараз пан Модест вдавав, що читає газету, та в думках був далеко і від повідомлень про перемоги гітлерівської армії, і від останніх суворих розпоряджень губернатора. Невже не з’явиться темноока красуня? Що за чорт — вона пробудила в ньому щось давно забуте…

Пан Модест побачив її здалеку. Йшла, високо піднявши гарну голівку і не звертаючи уваги на перехожих. “Горда, — зітхнув Сливинський, — горда й розумна”. Він не любив розумних — був переконаний, що вродливій жінці розум лише шкодить, бо кілька разів обпікався на

Відгуки про книгу Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: