Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
Модест Сливинський ледь не зареготав од радощів: у його руках кінець такої нитки! Нитки, яку гестапо шукає вже скільки і — марно. А тут — ось воно… Він був певен, що напав на слід підпільників. Щоправда, ця незнайомка може отак одержувати любовні листи… Та для чого тоді розігрувати комедію з панчохою? Просто підійшла б і дістала записку.
Модест Сливинський зазирнув під батарею, та, нічого більше не побачивши, поспішив на вулицю. Дівчина була вже далеко. Вилаяв себе: захопився, так, що ледь не прогавив її. Хоча це не так уже й важливо, вона ходить через парк мало не щодня. Можна було б відразу затримати незнайомку, та навряд чи Менцель похвалить за це — треба ж дізнатись, хто кладе за батарею коробочку, що в ній, адже клубок лише починає розмотуватись…
Пан Модест уже майже наздогнав дівчину, як вона раптом сіла у трамвай. Вагон рушив. Сливинський спробував стрибнути на площадку, та не зміг. Засмутився не дуже — завтра чи післязавтра він знову побачить її. Дочекався трамвая й поїхав до гестапо.
Катруся стояла на площадці переповненого вагона, міцно затиснувши під пахвою сумочку. У ній — сірникова коробочка з папірцем, на якому хтось ніби робив вправи з арифметики: цифри й цифри. Ввечері вона передасть папірець Петрові, а він дізнається, що від них вимагає Заремба чи навпаки — що треба передати від Заремби до центру. Через два дні вона знову загляне до цього парадного і подивиться, чи є за батареєю коробочка. Можливо, треба буде покласти в схованку Петрову відповідь. Чудовий спосіб передавати інформацію — ніхто нічого не запідозрить. Звичайно, вони щомісяця міняють парадне, та це не так уже й важливо: Катруся впевнена — вистежити їх неможливо.
Кремер повісив капелюх у вестибюлі великого губернаторського особняка і зійшов широкими сходами на другий поверх, де містилась вітальня фрау Ірми. Останнім часом він залюбки виконував обов’язки чиновника особливих доручень при дружині губернатора. Карл владнав кілька її делікатних справ і користувався необмеженою довірою, як своя людина і один з найближчих друзів дому.
Побачивши Кремера, фрау Ірма відверто зраділа.
— Сам бог послав вас сьогодні, мій друже, — сказала. — Не знаю, як би я обійшлася без вас.
Карл поштиво нахилив голову.
— Наказуйте, я до ваших послуг.
— Ми чекаємо сьогодні дуже високих гостей. Буде командуючий і кілька генералів. Ви повинні допомогти мені зустріти їх.
— Готовий виконати будь-яке доручення. Хоча… останнім часом я втратив віру у наших генералів.
— Не робіть поспішних висновків, — заперечила фрау Ірма, — мені казали — наші укріплення такі міцні, що росіянам ніколи не подолати їх!
— Я чув таке вже кілька разів, — не здавався Кремер, — та, видно, наші генерали розучилися воювати.
— І не кажіть, — вперто твердила губернаторша, — я вірю у нашого командуючого. Росіяни зламають собі шию, ось побачите…
— Це місто мені дуже подобається, і не хотілося б залишати його. — Карл мовив ці слова цілком щиро: справді, він звик до міста й полюбив його. — Сподіваюсь, ви заздалегідь поінформуєте мене…
— Ми не маємо секретів од вас, мій друже.
Карл з задоволенням взявся виконати кілька доручень фрау Ірми — це давало йому можливість побути на вечері, а він сподівався, що у вузькому колі у генералів розв’яжуться язики. На сходах зустрів секретаря губернатора.
— Привіт, Руді! — підморгнув йому. — У вас такий вигляд, ніби болять зуби.
— А-а… — безнадійно махнув рукою Рудольф Рехан.
— У вас фінансовий крах, — зрозумів Карл. — Двохсот марок вистачить? Я сьогодні добрий.
— Стою на краю фінансової прірви, — визнав ад’ютант. — Але ж я вам винен…
— Фінансова прірва — найглибша, — Кремер повчально підняв угору палець. — Туди можна падати все життя…
Карл з дипломатичних міркувань охоче давав ад’ютантові в борг, хоча й знав, що той навряд чи віддасть йому гроші. Цей довготелесий, рудий і незграбний оберштурмфюрер був закоханий у якусь дрезденську вертихвістку і всі свої гроші витрачав їй на подарунки. Рулі розповів Кремеру, що вони умовились взяти шлюб, коли Рехан зможе придбати десь у невеличкому місті пристойний будиночок і матиме адвокатську практику. Та все залежало від стану здоров’я старого Рехана, власника пивної у Дрездені, бо він вперто не йшов назустріч бажанням сина й поклявся, поки живий, не дати йому жодного пфеніга.
— Вашій красуні нічого не потрібно? — запитав Карл, помітивши, з якою радістю ховає гроші Рехан.
— Потім, потім, гер Кремер. Я дуже вдячний вам, та сьогодні…
— Ми з вами в однаковому становищі, — багатозначно мовив Карл. — Я в курсі справ, можете не робити таємничого вигляду. Фрау Ірма доручила мені стільки, що дай боже встигнути. До вечора… — попрощався і заспішив до виходу.
Вечеряли у великій їдальні, яку від вітальні одділяла розсувна стіна. Біля щільно причинених дверей кабінету вартував кремезний лейтенант — командуючий, видно, проводив нараду. По вітальні, нудьгуючи, походжав Руді, він сторожко поглядав на лейтенанта, і Карл зрозумів, що ад’ютант боїться цього похмурого офіцера.
— З особистої охорони самого… — багатозначно шепнув Рехан, перехопивши погляд Кремера.
— Кого, кого? — удав, що не розуміє Карл.
— Командуючого! — підняв палець вгору Руді.
— А-а… фрау Ірма мені казала… Виходить, справи справді важливі…
— Нарада генералітету… — хизуючись своєю обізнаністю, почав Рехан. — Росіянам ніколи не підійти до міста. Наші позиції такі міцні, що їхній штурм будь-якими силами — безглуздя. Ми перемелемо живу силу противника і самі перейдемо у контрнаступ, відкинувши червоних аж до Дніпра.
Руді говорив явно з чужого голосу. Карл посміхався на його базікання, та зрозумів, що за дверима кабінету вирішуються дуже важливі проблеми. Чи вдасться дізнатись, про що йде мова? Намагаючись не привертати уваги лейтенанта, відійшов у куток вітальні, сів так, щоб бачити двері кабінету. Рехан сів у крісло напроти.
— Ви заспокоїли мене, Руді, — почав Кремер. Слід було витягти з Рехана все, що він знав. — То, кажете, наш фронт такий міцний, що більшовикам його не прорвати?
— Ні за що в світі! — ствердив секретар. — Біля міста створено такий укріплений район, що в лоб його взяти неможливо.
Отже, фрау Ірма й Рехан черпали інформацію з одного джерела. Але що конкретно знає Руді?
