Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— а що, як мій хрещений батько розповів Рейнальді про своїх мандрівних друзів із Флоренції, а той, натомість, переповів усе Рейчел. Якою марною виявилася моя освіта в Гарроу, уроки латини та грецької. В моєму власному домі двоє розмовляли італійською на теми, які, скоріше за все, були для мене неймовірно важливими, а я, за винятком власного імені, нічого не міг зрозуміти.

Потім раптом запала тиша. Ніхто з них нічого не говорив. І не було чути жодних рухів. Що, як він підійшов до неї, обійняв, а вона поцілувала його, як цілувала мене в переддень Різдва? Від самої лише такої думки мене охопила така лють до цього чоловіка, що я ледве не забув про обачність, жадаючи пробігти сходами вниз та одним рухом розчинити двері навстіж. Потім я знову почув її голос і шурхіт сукні, все ближче та ближче до виходу. Я побачив вогник її свічки. Нарешті довгій зустрічі настав кінець. Вони йшли спати. Як те дитя багато років тому, я нишком прослизнув назад до своєї кімнати.

Було чути, як Рейчел іде коридором до своїх кімнат, а він звертає до своїх. Мені ніколи не дізнатися, що вони обговорювали весь той час, та принаймні під моїм дахом це було востаннє, і завтра я спатиму з легким серцем. Наступного ранку я насилу ковтав свій сніданок, бажаючи скоріше спекатися Рейнальді. На доріжці загуркотіли колеса поштової карети, яка мала відвезти його до Лондона, і Рейчел, яка, як мені здавалося, попрощалася ще минулої ночі, спустилася, вбравшись для роботи в саду, побажати гарної дороги.

Він узяв її руку й поцілував. Цього разу, просто з ввічливості до мене, він попрощався англійською.

— То ви напишете мені про свої плани? — запитав він у неї. — Пам’ятайте, щойно ви будете готові приїхати, я чекатиму на вас там, у Лондоні.

— До першого квітня я точно нічого не плануватиму, — сказала вона, й усміхнулася мені через плече.

— Я так розумію, це день народження вашого кузена? — запитав Рейнальді, забираючись до поштової карети. — Сподіваюся, він буде щасливий і не переїсть пирога.

А потім, виглянувши з вікна, ніби на прощання, сказав мені:

— Мабуть, дивно святкувати день народження в такий винятковий день. Це ж день усіх дурнів, чи не так? Хоча, певно, у свої двадцять п’ять ви будете вже надто дорослий, щоб перейматися такими нісенітницями.

Він сховався назад до салону, і поштова карета рушила доріжкою до паркових воріт. Я поглянув на Рейчел.

— Може, — сказала вона, — мені варто було запросити його в гості на святкування?

А потім раптово усміхнулася, розтопивши моє серце, дістала квітку первоцвіту, яку носила на сукні, та вставила мені в петлицю.

— Ви добре поводилися, — прошепотіла вона, — всі ці сім днів. А я нехтувала своїми обов’язками. Ви раді, що ми знову вдвох?

І, не чекаючи відповіді, вона пішла у бік плантації за Темліном.

21

Останні тижні березня минули дуже швидко. З кожним днем моя впевненість у майбутньому зростала, і на серці в мене легшало. Здавалося, Рейчел відчуває мій настрій і повністю його розділяє.

— Ніколи ще я не бачила, — сказала вона, — щоб хтось настільки переймався власним днем народження. Ви немов дитина, яка щоранку прокидається і вірить у диво. Невже для вас так важливо звільнитися від опіки нещасного містера Кендала? Впевнена, кращого опікуна годі й шукати. І взагалі, які у вас плани на цей день?

— Жодних планів, — сказав я, — окрім того, що ви мені якось сказали — кожне бажання іменинника має бути виконане.

— Тільки до десяти років, — сказала вона, — після ж — ніколи.

— Це нечесно, — відказав я, — про вік ми не домовлялися.

— Якщо ви хочете піти на пікнік до моря чи поплавати на човні, — сказала вона мені, — я з вами не піду. Ще надто прохолодно, щоб сидіти на пляжі, а щодо човна, я на них розуміюся так само, як знаюся на конях. Краще візьміть Луїзу.

— Я не братиму Луїзи, — сказав я, — і ми не підемо нікуди, де б вам було незручно.

Насправді я не думав про плани на сам день народження, я лише збирався принести їй документ на таці зі сніданком, а решта вже як вийде. Коли настав день тридцять першого березня, я зрозумів, що хочу ще дечого. Я згадав про коштовності в банку й подумав, що слід було зробити це набагато раніше. Тож того дня на мене чекало дві зустрічі. Одна — з містером Коучем, друга — з моїм хрещеним батьком.

Я вирішив почати з містера Коуча. Я подумав, що пакети будуть надто великі, щоб везти їх верхи на Циганці, але замовляти карету мені також не хотілося, позаяк Рейчел, дізнавшись про це, могла б поїхати у справах до міста. Тим паче, що це зовсім не по-моєму — роз’їжджати каретою. Тому, вигадавши якусь дрібну відмовку, я пішов до міста пішки, а грум мав заїхати по мене догкартом. Здавалося, що вся округа, немов навмисно, вийшла на закупи саме в цей день, і як той, хто мусить ховатися в проходах чи спускатися до гавані, бажаючи уникнути зустрічі з сусідами в нашому порту, я весь час крався закапелками, щоб не зустрітися віч-на-віч із місіс Пескоу та зграєю її доньок. Моя надмірна таємничість, певно, привертала увагу, і стала приводом для пліток, мовляв містер Ешлі поводився дивно, забігав до рибного ринку одними дверима, а вибігав іншими, і увірвався до «Троянди та корони» ще до одинадцятої ранку, саме тоді, коли дружина вікарія проходила там вулицею повз. Немає сумнівів у тому, що люди базікатимуть: містер Ешлі напився.

Зрештою я потрапив поміж безпечних стін банку. Містер Коуч зустрів мене так само приязно, як і минулого разу.

— Тепер я прийшов, — сказав йому, — забрати все.

Він здивовано поглянув на мене.

— Містере Ешлі, ви ж не збираєтеся перевести свій банківський рахунок до іншої установи?

— Ні, — відповів йому я, — йдеться про сімейні коштовності. Завтра мені виповниться двадцять п’ять, і вони стануть моєю законною власністю. Я хочу, щоб коли я прокинуся на власний день народження, вони були в мене.

Він, певно, вирішив, що я той ще чудило, чи принаймні дивний.

— Ви маєте на увазі, — уточнив він, — що хочете задовольнити власну забаганку на один день? Ви щось подібне вчинили на Різдво, чи не так? Містер Кендал, ваш опікун, одразу ж повернув намисто.

— Це не забаганка, містере Коуче, — відказав я. — Я хочу, щоб ці коштовності були у