Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
— Чуєте, Філіпе? — сказала Рейчел. — Рейнальді вважає, що ви забагато їсте. Сікомбе, доведеться обмежити раціон містера Філіпа.
— О, аж ніяк, мадам, — відказав Сікомб, глибоко шокований. — Якщо він їстиме менше, це зашкодить його здоров’ю. Слід пам’ятати, мадам, що, найімовірніше, тіло містера Філіпа все ще росте.
— Боронь Боже, — пробурмотів Рейнальді. — Якщо він усе ще росте у свої двадцять чотири, варто остерігатися проблем із залозами.
Він ковтнув свій бренді, який вона дозволила йому взяти до вітальні, впавши в глибоку задуму, позираючи на мене, аж доки я не відчув себе двометровим гігантом, таким, як нещасний тупоголовий Джек Тревоз, якого мати водила з собою на Бодмінський ярмарок, щоб натовп витріщався і давав йому гроші.
— Гадаю, — сказав Рейнальді, — вам пощастило мати добре здоров’я? Ви не хворіли в дитинстві чимось, що викликало б такий ріст організму?
— Не пам’ятаю, — відповів я, — чи взагалі коли-небудь хворів.
— А це вже саме по собі погано, — сказав він. — Люди, які не хворіли в дитинстві, злягають після першого ж удару природи. Хіба не правду я кажу, Сікомбе?
— Цілком можливо, сер. Я мало що можу тут сказати, — відповів Сікомб. Та коли він виходив з кімнати, я помітив, як підозріло він глянув на мене, переймаючись, чи не вхопив я вже якоїсь віспи.
— Цей бренді, — не змовкав Рейнальді, — слід тримати в бочці ще принаймні тридцять років. Його можна буде пити, коли підростуть діти молодого Філіпа. Пам’ятаєте, Рейчел, той вечір на віллі, коли ви з Козімо розважали всю Флоренцію, принаймні, так здавалося, і він наполіг, щоб всі ми одягнули доміно[12] та маски, як на венеційському карнавалі? А ваша люба матінка, земля їй пухом, жахливо повелася з якимось князем, чи… ні… здається, то був Лоренцо Амманаті, пам’ятаєте?
— Це міг бути хто завгодно, — сказала Рейчел, — тільки не Лоренцо, він був надто зайнятий, залицяючись до мене.
— Що за шалені нічки… — замріяно продовжив Рейнальді. — Ми всі були до смішного молоді і такі безвідповідальні. Набагато краще бути статечними та спокійними, як сьогодні. Гадаю, в Англії таких прийомів не буває? Клімат, звісно, непідхожий. Інакше б молодий Філіп, можливо, з радістю надів маску та доміно і сновигав би кущами в пошуках міс Кендал.
— Упевнена, Луїза тільки про це й мріє, — відповіла Рейчел, і я помітив її швидкий погляд та легку усмішку.
Я вийшов із кімнати, залишивши їх наодинці, й одразу почув, що вони повернулися до італійської: його голос допитував, а її, сміючись, відповідав на запитання, і я знав, що вони обговорюють мене та, можливо, Луїзу, і всі ці бісові плітки про наші з нею заручини, які нібито ходять нашими землями. Боже! Чи довго він ще тут пробуде? Скільки ще днів та ночей я маю це терпіти?
Урешті-решт, в останній вечір його візиту, мій хрещений батько з Луїзою приїхали на обід. Вечір пройшов непогано, чи, принаймні, так здалося. Я бачив, як Рейнальді зі шкури пнеться, намагаючись бути люб’язним із моїм хрещеним батьком, і вони втрьох — він, Рейнальді та Рейчел — спромоглися завести спільну бесіду, лишивши мене з Луїзою за бортом. Почасти я помічав, як Рейнальді позирає на нас, поблажливо посміхаючись, а одного разу я навіть почув, як він шепоче моєму хрещеному батькові: «Вітаю вас із дочкою та хрещеником. Вони просто чудова пара». Луїза також це почула. Бідна дівчина геть зашарілася. Я одразу ж почав розпитувати її про наступний візит до Лондона, сподіваючись розрадити, та зробив тільки гірше, сам не знаю чому. По обіді розмова знову зайшла про Лондон, і Рейчел сказала: «Я сама незабаром сподіваюся відвідати Лондон. Якщо ми будемо там в один час, — звернулася вона до Луїзи, — ви обов’язково маєте показати мені всі визначні місця, позаяк я ніколи раніше не була в Лондоні».
Мій хрещений батько насторожився, зачувши такі слова.
— То ви плануєте покинути наші краї? — запитав він. — Що ж, ви, звичайно, дуже стійко витерпіли зимові холоди корнуольських земель. Лондон приємно вас здивує.
Потім він звернувся до Рейнальді.
— Ви в цей час усе ще будете в столиці?
— Я ще кілька тижнів ладнатиму там справи, — відповів Рейнальді, — та якщо Рейчел вирішить приїхати, я, звичайно ж, буду цілковито в її розпорядженні. Я у вашій столиці не вперше. Знаю місто дуже добре. Сподіваюся, ви з дочкою пообідаєте з нами, коли приїдете туди.
— Із задоволенням, — сказав мій хрещений батько. — Лондон навесні просто чарівний.
Я був готовий тріснути одразу кілька голів за таке спокійне припущення про їхню зустріч, але те, як Рейнальді вимовляв «із нами», дратувало мене найбільше. Я зрозумів його план. Заманити її в Лондон, розважити там, займаючись власними справами, а потім домогтися її повернення до Італії. І мій хрещений батько, із власних причин, був готовий сприяти цьому.
Вони й гадки не мали про мій власний план, здатний знищити всі їхні задуми. Так минув вечір, усі висловлювали взаємну приязнь, а Рейнальді навіть відвів мого хрещеного батька вбік на останні двадцять хвилин чи більше, щоб — я був певен — підлити більше отрути в мій бік.
Коли Кендали поїхали, я не повернувся до вітальні. Я пішов до себе, лишивши двері прочиненими, щоб можна було чути, як Рейчел із Рейнальді підійматимуться сходами. Та вони не поспішали. Годинник пробив північ, а вони все ще сиділи внизу. Я піднявся з ліжка і став на сходовому майданчику, дослухаючись. Двері вітальні були дещо прочинені, і з кімнати доносився гомін їхніх голосів. Спираючись рукою на поруччя, щоб перенести частину ваги, я спустився босоніж до середини сходів. Мені згадалося дитинство. Я так робив, коли був малим і знав, що Емброуз унизу приймає гостей. Тепер я знову відчував те саме почуття провини. Голоси все не змовкали. Та дослухатися до Рейчел і Рейнальді було марно, позаяк вони говорили італійською. Іноді з потоку слів я вловлював власне ім’я — Філіп, а кілька разів прізвище свого хрещеного батька — Кендал. Вони обговорювали мене або його, або ж нас обох. Рейчел говорила з якоюсь дивною наполегливістю, а він, Рейнальді, так, ніби допитував її. Я подумав, відчувши раптом відразу