Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

троє, киваючи головами і перешіптуючись по кутках, зникли в коридорі для прислуги, повернувшись із пакунком. Джон, узявши на себе роль речника, передав мені його зі словами: «Це вам від нас усіх, містере Філіпе, сер, ми просто не могли вже чекати до завтра».

Там була коробка з люльками. Вона, певно, коштувала їм місячної платні. Я потиснув хлопцям руки, поплескав по спинах і заприсягнувся, що планував придбати таку саму наступного разу, як потраплю до Бодміна чи до Труро, а вони дивилися на мене із захватом, від якого я, мов той ідіот, ледь не розплакався. Насправді я ніколи не користувався жодною іншою люлькою крім тієї, яку Емброуз подарував мені на сімнадцятий день народження, але в майбутньому я вирішив час від часу курити і їхні, щоб, не дай Боже, не розчарувати.

Я прийняв ванну та перевдягнувся, а Рейчел чекала на мене в їдальні.

— Ви щось замислили, — сказала вона одразу ж. — Вас не було вдома цілий день. Де ви були?

— Це, місіс Ешлі, — відказав я їй, — не ваша справа.

— Ніхто не бачив вас від самого ранку, — продовжувала вона. — Я повернулася до ленчу й лишилася без компаньйона.

— Вам варто було б навідатися до Темліна, — сказав я їй. — Його дружина — просто чарівна кухарка, ви були б у захваті.

— Ви їздили до міста? — спитала вона.

— Так, я їздив до міста.

— Бачили когось із наших знайомих?

— Що ж, так, — відповів я, ледь стримуючи сміх. — Я зустрів місіс Пескоу з дівчатами, і моя поява їх неабияк шокувала.

— Чому це?

— Тому що на плечі в мене був кошик, і я сказав їм, що продаю капусту.

— То ви сказали правду чи зайшли до «Троянди та корони» і перебрали сидру?

— Я не сказав їм правди і до «Троянди та корони» не навідувався на сидр.

— То в чому ж річ?

Я не міг їй сказати. Я сидів у кріслі та усміхався.

— Знаєте, — сказав я, — коли зійде місяць, після вечері, я піду поплавати. В мені сьогодні стільки енергії, стільки радості.

Вона окинула мене серйозним поглядом із-понад свого келиха вина.

— Якщо ви бажаєте провести день народження в ліжку з припаркою на грудях, випиваючи настоянку чорної смородини щогодини — йдіть, плавайте. Я вас не зупинятиму. Та попереджаю — за вами наглядатиме Сікомб, а не я.

Я закинув руки за голову й зітхнув від чистого задоволення. Я попросив дозволу закурити, і вона дозволила. Я дістав свою коробку з люльками.

— Погляньте, — сказав я, — що мені подарували хлопці. Не могли почекати до ранку.

— Ви така сама дитина, як і вони, — сказала вона, а потім прошепотіла: — Та ви ще не знаєте, що для вас приготував Сікомб.

— Знаю, — прошепотів я у відповідь, — хлопці мені розповіли. Це страшенно мене тішить. Ви вже бачили?

Вона кивнула.

— Сама досконалість, — сказала вона, — найкращий сюртук, зелений, нижня губа, все. Малював його зять із Бату.

Пообідавши, ми перебралися до бібліотеки, та я не збрехав, коли казав, що мене переповнює енергія цілого світу. Я перебував у такому радісному настрої, що не міг усидіти в кріслі, очікуючи, коли мине ніч і настане день.

— Філіпе, — сказала вона нарешті, — ради всього святого, підіть пройдіться. Збігайте до маяка й назад, якщо це допоможе. Інакше, боюся, ви можете збожеволіти.

— Якщо це божевілля, — сказав я, — то хай би все так і лишилося назавжди. Я й гадки не мав, що втратити розум — так приємно.

Я поцілував їй руку та вийшов у сад. Вечір був ідеальний для прогулянки — чистий та ясний. Я не біг, як вона мені радила, однак дістався маяка. Місяць, майже вповні, із набряклою щокою, завис понад бухтою і скидався на обличчя чарівника, що знав про мою таємницю. Воли, які знайшли прихисток на ніч біля стіни, у западині долини, завбачивши мене, підвелися та розбрелися.

Над лугом виднілося світло з Бартона, і коли я дійшов до маяка, обабіч від себе побачив гавані. Я побачив мерехтіння вогників маленьких містечок уздовж західного берега, а також вогні нашої пристані на сході. Та незабаром вони потьмяніли, як і освітлений свічками Бартон, і навколо мене не лишилося нічого, крім того блідого місячного сяйва, що творило на морі срібний слід. Якщо така ніч годилася для прогулянки, підходила вона й для плавання. І жоден страх перед припарками чи настоянками не здатний був мене зупинити. Я спустився до свого улюбленого місця, де трохи виступали скелі, і, сміючись сам до себе від неймовірної радості, пірнув у воду. Господи! Вода була крижана. Я струсонувся, мов собака, і, торохтячи зубами, поплив затокою, та ледь не за чотири хвилини вже знову одягався на скелях.

Божевілля. Гірше, ніж божевілля. Та мені все ще було байдуже, мене все ще переповнювала невимовна радість.

Я витерся, як міг, сорочкою, і пішов лісом додому. Примарне місячне сяйво освітлювало мені дорогу, а тіні, моторошні та химерні, ховалися за деревами. Коли стежка розділилася надвоє, до кедрової доріжки в один бік і до нової тераси — в інший, із густих хащів долинув якийсь шелест, і раптом у повітрі почувся різкий неприємний запах лисиці — здавалося, ніби ним пронизаний кожен листок під моїми ногами. Та мені нічого не було видно, і всі жовті нарциси, що схилились із насипів по обидва боки від мене, непорушно та холоднокровно завмерли.

Нарешті я дістався до будинку і поглянув на її вікно. Воно було відчинене навстіж, та я не міг сказати напевне, чи горить у неї свічка, чи вона її вже погасила. Я поглянув на свій годинник. За п’ять хвилин дванадцята. І раптом відчув, що так само, як хлопці, які не змогли дочекатися, щоб віддати мені свій подарунок, я більше не міг терпіти, жадаючи подарувати їй свій. Я подумав про місіс Пескоу, про капусту і про те, як радісний настрій охопив мене. А тоді підійшов, став під вікном синьої кімнати і покликав її. Я гукнув її тричі, перш ніж почув відповідь. Вона підійшла до відчиненого вікна в тому білому вбранні черниці, з довгими рукавами та мереживним комірцем.

— Чого вам? — обізвалася вона. — Я вже майже заснула, а ви мене розбудили.

— Можете почекати мене кілька хвилин? — спитав я. — Хочу дещо вам віддати. Пакунок, з яким мене сьогодні бачила місіс Пескоу.

— Я не така допитлива, як місіс Пескоу, — сказала вона. — Це може зачекати до ранку.

— Ні, до ранку це не зачекає, — сказав я, — це має статися зараз.

Я