Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
— Ясно, — сказав він. — Що ж, я сподіваюся, у вас удома є сейф чи принаймні безпечне місце, де їх можна буде зберігати?
— Це, містере Коуче, — відповів йому я, — вже моя власна справа. Я був би дуже вдячний, якби ви принесли коштовності негайно. Цього разу — не тільки намисто. Всю колекцію.
Здавалося, ніби я його грабую і забираю те, що належить йому.
— Дуже добре, — сказав він неохоче, — щоб винести коштовності з сейфу і надійно спакувати, знадобиться час. Може, у вас у місті є ще якісь справи…
— Немає жодних, — перервав його я. — Я почекаю тут і заберу їх із собою.
Він зрозумів, що тягнути час безглуздо і, пославши по клерка, наказав, щоб принесли коштовності.
Я взяв із собою плетений кошик, який, на щастя, був достатньо великим, щоб вмістити всю колекцію — вдома ми возили в ньому капусту, і містер Коуч перелякано мружився щоразу, як клав туди наступний дорогоцінний пакунок.
— Містере Ешлі, — сказав він, — було б набагато краще, якби я надіслав пакунки вам додому належним чином. У нас є брогам[13], власне банківський, який більше підходить для таких справ.
Так, подумав я, і що б тоді люди сказали. Банківський брогам прямує до резиденції містера Ешлі, а всередині управитель у циліндрі. Краще вже в догкарті з кошиком для овочів.
— Усе в порядку, містере Коуче, — сказав я, — я впораюся й сам.
Хитаючись із кошиком на плечі, тріумфуючи, я вийшов із банку і наткнувся прямісінько на місіс Пескоу з доньками по обидва боки.
— Боже милостивий, містере Ешлі, — мовила вона, — здається, ви добряче навантажилися.
Тримаючи кошик однією рукою, я ефектно зняв капелюха.
— Ви зустріли мене в скрутні деньки, — сказав я їй. — Я впав так низько, що мушу сам продавати капусту містерові Коучеві і його клеркам. Полагодивши дах у будинку, я майже збанкрутів, тож тепер доводиться їздити по всьому місту з власною продукцією.
Вона витріщилася на мене, роззявивши рота, а в її доньок ледь очі на лоба не повилазили.
— На жаль, — сказав я, — ось цей от кошик я маю віднести іншому клієнтові. Інакше я б із задоволенням продав вам трохи моркви. Та на майбутнє, як вам знадобляться овочі, звертайтеся.
Я пішов до свого догкарта і, доки вкладав у нього кошик та сідав сам, узявши до рук віжки (грум сів поруч), бачив, як вона все ще стоїть на розі вулиці, приголомшена, не в змозі відвести погляду. Тепер історія складеться інакше — Філіп Ешлі був не тільки диваком, п’яницею та не сповна розуму, а ще й жебракував, торгуючи овочами.
Ми під’їхали довгою алеєю від Чотирьох Доріг, і, доки хлопець розпрягав догкарт, я увійшов до будинку чорним ходом — слуги саме обідали, — піднявся їхніми сходами і навшпиньки проскочив до своєї кімнати. Потім заховав кошик для овочів у шафі і спустився на ленч.
Рейнальді заплющив би очі та здригнувся. Я самотужки знищив цілий пиріг і запив його великим кухлем елю.
Рейчел була тут до мене — лишила записку — і, вирішивши, що я не повернуся, піднялася до своєї кімнати. Цього разу я не жалкував, що її нема поруч. Інакше б моя втіха надто легко читалася на обличчі.
Не встиг я поїсти, як знову був у дорозі, цього разу верхи, прямуючи в Пелін. У моїй кишені надійно зберігався документ, який, як і було обіцяно, спеціальним кур’єром мені надіслав мій юрист, містер Тьюїн. Також у мене з собою був заповіт. Розмова, яка на мене чекала, не викликала такого захвату, як та, що сталася вранці. Проте однаково я почувався безстрашним.
Мій хрещений батько був удома, в своєму кабінеті.
— Отже, Філіпе, — сказав він, — хоч я й випереджаю події, та все ж дозволь привітати тебе з днем народження.
— Дякую, — сказав я, — а я хочу подякувати вам, натомість, за вашу любов до мене та Емброуза і за всі ці роки вашої опіки.
— Які закінчаться, — сказав він, усміхнувшись, — завтра.
— Так, — мовив я, — чи, точніше, сьогодні опівночі. Та оскільки мені б не хотілося тривожити вас від сну в таку пізню годину, я прошу засвідчити мій підпис на одному документі, який набуде чинності якраз опівночі.
— Гм, — сказав він, дістаючи окуляри, — документ? Який документ?
Я дістав із нагрудної кишені заповіт.
— По-перше, — сказав я, прочитайте, будь ласка, ось це. Мені дали його не з власної волі, а лише після тривалих умовлянь. Я давно підозрював, що такий документ має існувати, і ось він.
Я передав йому заповіт. Він начепив на носа окуляри й прочитав.
— На ньому є дата, Філіпе, — сказав він, — але нема підпису.
— Безумовно, — відповів я, — але написано Емброузом, чи не так?
— Що ж, так, — відказав мені він, — безперечно. Та чого я не розумію, так це чому він так його і не засвідчив і не надіслав мені. Я очікував подібного заповіту з першого дня його шлюбу, як я тобі й казав.
— Він був би підписаний, — сказав я, — якби не його хвороба і не та обставина, що він планував найближчим часом повернутися додому й зустрітися з вами. Це я знаю напевно.
Він поклав документ на стіл.
— Що ж, гаразд, — сказав він. — Таке траплялось і в інших сім’ях. На превеликий жаль для вдови, ми не можемо зробити більше, ніж уже зроблено. Заповіт без підпису недійсний.
— Я знаю, і вона нічого іншого й не очікує. Як я вже сказав, щоб отримати цей документ, мені довелося дуже довго її умовляти. Я маю його повернути, та ось копія.
Я сховав заповіт до кишені і дістав свою копію.
— Що ще? — спитав він. — З’ясувалося щось нове?
— Ні, — сказав я, — тільки моя совість підказує, що я насолоджувався тим, що мені по праву не належить. Емброуз мав намір підписати той заповіт, та смерть, чи радше хвороба, завадили цьому. Я хочу, щоб ви прочитали документ, який я підготував.
І я передав йому сувій, отриманий від Тьюїна в Бодміні.
Він читав повільно, уважно, його обличчя ставало все серйознішим, і лише за певний час він зняв окуляри й поглянув на мене.
— Твоя кузина Рейчел, — сказав він, — ще не знає про існування цього документа?
— Навіть не здогадується, — відповів я, — жодним словом чи натяком вона не висловила того, що я виклав у документі і що збираюся зробити. Вона взагалі нічого не знає про мої наміри. Не знає навіть, що я зараз тут чи що взявся