Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
— Чарівне обличчя, — сказав він, коментуючи картину, — ясні очі, гарний колір. Ви походите із вродливої сім’ї. Сам по собі портрет коштує небагато.
— Мабуть, що ні, — відказав я, — картини Лелі[8] та Неллера[9] на сходах, якщо хочете, можете глянути.
— Я помітив, коли спускався, — відповів він. — Для Лелі місце дуже вдале, та не для Неллера. Ця робота не з найкращих, хоча виконана тоді, коли художник був у розквіті своїх сил. Певно, закінчував уже його учень.
Я не відповів, прислухаючись до кроків Рейчел на сходах.
— У Флоренції, саме перед від’їздом, — сказав він, — мені вдалося продати для вашої кузини раннього Фуріні[10] з колекції Санґаллетті, яка, на жаль, поступово розсіюється. Вишукана річ. Висіла на сходах вілли, в місці, де світло найкраще підкреслювало її принади. Ви, мабуть, її не помітили, відвідуючи віллу.
— Найімовірніше, не помітив, — відповів я йому.
У кімнату зайшла Рейчел. Вона одягла сукню, в якій була на різдвяному обіді, та цього разу накинула на плечі шаль. Це мене потішило. Вона поглянула спочатку на одного, потім на іншого, ніби намагаючись прочитати з наших обличчях, як іде розмова.
— Я саме розповідав вашому кузенові Філіпові, — сказав Рейнальді, — як мені пощастило продати мадонну Фуріні. Дуже шкода, що довелося це зробити.
— Та ми вже звикли до цього, хіба ні? — відповіла вона йому. — Стільки скарбів не вдалося зберегти.
Мене обурило це «ми».
— Вам удалося продати віллу? — запитав я прямо.
— Поки що ні, — відповів Рейнальді, — насправді — саме тому я, власне, й приїхав зустрітися з вашою кузиною Рейчел — ми вже майже домовилися здати її в оренду на три чи чотири роки. Це вигідніше і не так остаточно, як продаж. Одного дня ваша кузина може захотіти повернутися до Флоренції. Вілла стільки років була її домом.
— Поки що я не маю наміру повертатися, — сказала Рейчел.
— Ну, може, й так, — відповів він, — буде видно.
Вона походжала кімнатою, а він усе не відводив від неї очей, і я благав небеса, аби вона сіла і він припинив витріщатися. Крісло, де вона зазвичай сиділа, стояло трохи далі від свічки, тому її обличчя залишалося б у тіні. Причина походжати кімнатою могла бути лише одна — показати сукню. Я трохи підсунув крісло, та вона не сіла.
— Уявіть собі, Рейнальді був у Лондоні цілий тиждень і навіть не повідомив мене про це, — сказала вона. — Я в житті так не дивувалася, коли почула від Сікомба, що він тут. Дуже нечемно з його боку було не попередити мене.
Вона всміхнулася йому, і він знизав плечима.
— Я сподівався, що сюрприз раптового візиту видасться для вас куди приємнішим, — сказав він, — неочікуване може бути як чарівним, так і навпаки, все залежить від обставин. Пам’ятаєте Рим, коли ми з Козімо прийшли, а ви саме одягалися на прийом до Кастелуччі? Наш візит вас явно дратував.
— Ох, але на те була причина, — розсміялася вона. — Якщо ви забули, я вам нагадаю.
— Я не забув, — сказав він. — Я пам’ятаю навіть колір вашої сукні. Бурштиновий. А ще Беніто Кастелуччі надіслав вам квіти. Я помітив його візитку, а Козімо — ні.
Сікомб зайшов оголосити, що обід подано, і Рейчел першою пішла вестибюлем до їдальні, все ще сміючись і нагадуючи Рейнальді, що сталося в Римі. Ніколи раніше я не почувався настільки ні в сих ні в тих, настільки зайвим. Вони все обговорювали різних людей, місця, і час від часу Рейчел простягала до мене руку через стіл, ніби до дитини, промовляючи: «Вибачте нас, Філіпе, милий. Я так давно не бачила містера Рейнальді», а він у цей час стежив за мною своїм завуальованим поглядом і легенько посміхався.
Декілька разів вони переходили на італійську. Він щось їй розповідав, а потім раптом не міг підібрати правильного слівця і, злегка вклонившись на знак вибачення, починав говорити рідною мовою. Вона йому відповідала, і доки говорила, я слухав, як звучать з її вуст невідомі слова, набагато швидше, ніж коли ми говорили англійською, і здавалося, ніби сам вираз її обличчя повністю змінювався, вона ставала жвавішою, живішою і, в якомусь сенсі, жорсткішою, в ній відчувалася невідома до цього пишність, яка геть мені не подобалася.
Мені здавалося, їх двох посадили за моїм столом в обшитій панелями їдальні випадково, помилившись. Вони мали б сидіти деінде, у Флоренції чи в Римі, поруч мали б стояти засмаглі чорняві слуги, і все розкішне світське товариство, незнайоме мені, мало б торохтіти та всміхатися від цих слів, яких я не розумів. Вони не мали б бути тут, де навколо нечутно метушиться Сікомб у своїх шкіряних кімнатних туфлях, а одна з молодих собак чухається під столом. Я сидів, згорбившись, у своєму кріслі, збентежений, спантеличений, привид за власним обіднім столом, тягнувся до горіхів і розколював їх у руках, щоб хоч якось виплеснути емоції. Рейчел усе ще була з нами, коли ми перейшли до портвейну та бренді. Точніше, сам я ні до чого не торкнувся, в той час як він пив і перше, і друге.
Він закурив сигару, діставши її з портсигару, який привіз із собою, і дещо зверхньо роздивлявся мене, доки я закурював люльку.
— Таке враження, що всі молоді англійці курять люльки, — зауважив він. — Кажуть, це корисно для травлення, та я чув, що люлька шкодить диханню.
— Як і бренді, — відповів я, — який ще й здоровому глузду шкодить.
Раптом мені згадався нещасний Дон, тепер похований на плантації, і те, як у молоді деньки, коли він натикався на одного собаку, якого особливо недолюблював, його шерсть на загривку ставала дибки, він підіймав хвіст і одним стрибком хапав його за горло. Я зрозумів, що він тоді відчував.
— Філіпе, якщо ви нас вибачите, — сказала Рейчел, підводячись зі стільця, — нам із Рейнальді ще багато чого треба обговорити, він привіз папери, які я маю підписати. Краще зайнятися цим нагорі, в будуарі. Приєднаєтеся до нас за мить?
— Не думаю. Я весь день був у роз’їздах, на мене ще чекають кілька непрочитаних листів. Тож на добраніч вам обом.
Вона вийшла з їдальні, він пішов слідом. Я чув,
