Твій на місяць - Анастасія Соловйова

У грудях пече, кінчики пальців починають тремтіти. Всоте за ці дні наказую собі відставити паніку. Він мій до наступної неділі, про решту я подумаю пізніше.

— А ти точно хочеш у кіно? — зазираю в його очі, вкриті туманним серпанком, і цілую в куточок губ.

— Не придумав нічого цікавішого.

— На ковзанах кататися вмієш? — із задоволенням помічаю, що його погляд стає яскравішим і насиченішим.

— Так.

— На новорічних святах я так і не сходила на ковзанку у центрі міста.

Рома киває та відвозить нас на центральну площу.

Як тільки я стаю на ковзанку, тривога та смуток остаточно зникають. Ковжу ногами по блискучому льоду і відчуваю, як вітер приємно лоскоче обличчя, як майорить волосся і поколюють від морозу щоки. Мені легко і весело, посміхаюся, заплющую очі і просто лечу вперед, знаючи, що поряд зі мною Роман, і він ніколи не дозволить мені врізатися в борт чи зіткнутися з ким-небудь. Свобода радісно приймає мене в обійми. За сумбурними переживаннями останніх днів я зовсім забула про своє кредо "Живи теперешнім".

Відчуваю гострий спалах щастя у грудях, розводжу руки вбік і посміхаюся. У вухах свистить, гострі ковзани врізаються в прозорий лід, а Роман не поступається мені в швидкості. Його губи розтягнуті в хлопчачій усмішці, очі блищать зеленню. Він повертається до мене, задерикувато сміється і бере за руку. На секунду жмурюся від сріблястих іскор, що пронизують все тіло. Стискаю пальці Романа, і ми синхронно ковзаємо вперед, по нескінченному білому льоду.

Навколо немає людей, немає шуму маршруток і гудків автомобілів, немає холодного вітру — у всьому світі нас тільки двоє. Мчимо, тримаючись за руки, не боячись впасти, покалічитися чи розбитись.

— Хочу великий і соковитий бургер! — весело кричу, коли ми покидаємо ковзанку. — Бажано, щоб там було багато м'яса, сиру та солоних огірків. А ще я б стейк з'їла або салат із ростбіфом. Або і те, і те! Ром, підемо до "Варбургера", там смачно.

— Добре, ненаситна жінка, — від його відвертого погляду плавляться кістки, а мізки перетворюються на кисіль.

— Ой, хто б казав, — підморгую Романові й еротично облизую пересохлі губи. Його очі темніють, а я радісно хихикаю. Нехай знає, що мене не переграти.

У ресторані я впиваюся зубами в гігантський бургер, що спливає соками, і щасливо жмурюся. Руки жирні, рукола і шматочки халапеньо вивалюються з булочки на тарілку, я широко розкриваю рот, щоб вкусити величезний гамбургер. Але мені пофіг на естетику. І Роману теж: його пильний погляд розбурхує кров, і низ живота зводить від бажання.

— Ти чого усміхаєшся? — хапаю картоплю фрі. Вона теж дуже смачна.

— Апетитно ти бургер їж. Приймаєш його повністю у себе.

— Так, я вже навчилася обхоплювати губами великі предмети, — прикушую нижню губу, насилу стримуючи сміх.

— Ми ще довго тут сидітимемо? — здавлено цікавиться Роман.

— А що таке? Ти ще навіть стейк свій не доїв.

Роман скидає брови вгору, з потрійною швидкістю накидається на шматок м'яса і за кілька хвилин просить у офіціанта рахунок.

У машині він навіть не питає, куди мене везти. Обидва чудово розуміємо, чим закінчиться вечір.

Починаємо цілуватися ще у ліфті. Рома одразу пробирається під мій одяг, стискає груди і ловить ротом мій тихий стогін. Я хочу його так сильно, що ледве стримуюсь.

Ми заходимо в квартиру, натрапляємо на різні меблі — і хто їх сюди поставив? — поки не опиняємося в спальні. Роздягаємось, падаємо на ліжко і цілуємось до втрати дихання.

Коли все закінчується, малюю пальцями візерунки на тілі Романа. Ми про щось говоримо, не перестаючи цілувати і гладити один одного. І я знову відчуваю себе найщасливішою людиною на цій планеті.