Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Дивом утримуюсь на грішній землі. У вухах шумить, і я погано розумію, що взагалі відбувається. Роман допомагає мені вийти з душу, підносить рушник і ніжно цілує.

— Нам треба поснідати, щоб поновити сили, — самовдоволено посміхається він.

— Я не дійду до ресторану, — обіймаю Рому за шию і вдихаю рідний аромат: п'яні нотки кедра та зелених яблук, ледь відчутні після душу, приємно крутять голову. — Люблю твій одеколон.

— І я божеволіє від твого запаху.

— Але я не маю духів.

— Знаю, — Роман знову покриває мої губи невагомими поцілунками. — Ти пахнеш весняною грозою та морським прибоєм, а ще — зірками та нічними вогнищами.

— Ти головушкою не стукнувся випадково? — жартую над Ромою, прикушую його нижню губу, щоб приховати сльози, що набігли на очі. Не знала, що він романтик. Хто б міг подумати.

— Ходімо снідати.

Я киваю. За десять хвилин ми заходимо в ресторан і сідаємо за той самий столик, що й учора. Накидаюся на салат із звірячим апетитом, уплітаю за обидві щоки пасту з морепродуктами та скромний тост з індичкою. Роман усміхається куточками губ і культурно поглинає різотто.

— Як у тебе виходить бути таким стриманим? — питаю, потягуючи капучино.

— Хіба я в душовій кабіні був стриманим? — піднімає брову Роман.

Від однієї згадки внизу живота розливається приємне тепло. Я ненаситна. І знову хочу його. Мимоволі дивлюся на чуттєві губи, згадуючи, як він втягував ними клітор, як проникав у мене язиком. А Рома ніби читає мої думки: усміхається, пропалює відвертим поглядом. Чому у ресторані так жарко?

— Перестань це робити, — прошу я.

— Що саме? — він обхоплює пальцями чашку і повільно п'є каву.

— Ну ось, знову, — у розпачі махаю рукою. — Твої гарні губи, твої довгі пальці, твій голос із характерною хрипотою, навіть те, як рухається кадик, коли ти п'єш американо, — тупо все викликає в мені черговий приплив бажання. Хіба так буває? Я думала, варто нам пару разів переспати — і збудження зникне.

— Ти помилялася, — лагідно каже Роман. — Те, що ми так ідеально збіглися у фізичному плані, — велика рідкість. Тим більше, з першого разу.

— І що, я тепер весь час хотітиму тебе?

— Сподіваюся.

Він багатообіцяюче посміхається, зупиняючись поглядом на моїх губах. Один — один, нехай теж мучиться.

— Нам за годину треба їхати, — сумно кажу я. Зовсім не хочу залишати це прекрасне місце і повертатися до сірого гуртожитку.

— Так, до речі, ти питала, з ким я сьогодні спілкувався телефоном. Це був Олег, той чоловік із інсультом, якого ми врятували. Він ще лежить у лікарні і хоче зустрітися з нами, подякувати. Що скажеш?

Я облизую вмить пересохлі губи. Порожня вулиця, засніжена лавка, незнайомець, що валяється на землі, швидка допомога, пропахла стражданнями лікарня. Рішення приймаю моментально.

— Давай поїдемо до нього. Потрібно перебити погані спогади добрими.

— Я теж так подумав. Сьогодні?

— Так, не затягуватимемо.

У номері я кидаю одяг у рюкзак і довго дивлюсь на краєвид за вікном. Навряд чи я колись повернуся сюди з Романом. Так, ми переспали, але настав час повертатися додому. Я не знаю, чого очікувати: чи продовжимо ми й надалі займатися сексом, чи це була акція вихідного дня? Чи побачимось ми цього тижня або зустрінемося аж у суботу, щоб поїхати до мого рідного міста?

Мені страшно, боюся, що щастя ось-ось закінчиться. І як вчинити? Прямо запитати у Романа, чи будемо ми трахатися далі? Чи стійко прийняти будь-яке його рішення? Я сама затіяла цю суперечку з більярдом, а він погодився виконати моє шалене бажання.

Руки тремтять, я стискаю щелепу, намагаючись не розплакатися, як маленька дитина, у якої скоро відберуть віру в Діда Мороза. Ні, не пора розкисати — ми навіть не поїхали звідси, а я вже прощаюся з Романом. Як нерозумно.

Одягаю куртку, беру рюкзак і востаннє обводжу поглядом номер, у якому пізнала щастя близькості та взаємної пристрасті. Ковтаю ком, що застряг у горлі, і виходжу на вулицю, де на мене чекає Роман. Він не посміхається, виглядає серйозним і вже не таким життєрадісним, як кілька хвилин тому. Мабуть, він також зрозумів, що наша казка закінчилася.