Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Ілля не вірить мені. Та що казати, я сама собі не вірю.

Авжеж мене хвилюють діти Назара. Чи дитина. А ще більше хвилює те, що мати цієї дитини зовсім не я. Не його дружина.

— Кароліна, я думаю, це все не правда. Аннет бреше.

Відмахуюсь від слів Іллі та збігаю нагору. Не можна в них повірити. Не можна. Інакше потім буде ще болючіше.

Забігаю в спальню та зачиняю за собою двері. Бракувало ще, аби Горський-молодший продовжив обговорювати зі мною цю тему.

Б'юся потилицею об двері, зчіплюю міцно зуби. Дивлюся в стелю, кліпаю віями.

Сльози душать усі слізні канали. Закладає ніс, шкребе у горлі. Стукаю п'ятою по підлозі відраховуючи до десяти.

Я не буду плакати. Більше не плакатиму.

Заходжу у ванну та одразу стягую з себе вимазану в гримі майку. Залишаюся в одному бюстгальтері з м'якою чашкою. Підходжу до великого дзеркала та дивлюся на своє відображення.

Під очима знову сяють темні кола. У куточку рота застигло трохи шоколадної пасти. Злизую язиком краплю солодкої маси.

Відчуття провини накочує зненацька. Я не мала заїдати солодощами стрес. Секундне задоволення не вирішить проблем, а лише підсипне інших.

Зайві кілограми, що зростають на стегнах, страшними картинками проносяться перед очима. Падаю на коліна перед фаянсовим другом та штовхаю два пальці до рота.

  Гіркота шлункового соку обпалює язик та піднебіння. Тисну кнопку зливу та відправляю докази вечірнього переїдання в небуття каналізаційних труб.

Тильною стороною долоні витираю губи, встаю з теплої кахлі.

Стягую з тіла залишки одягу та лізу у порожню ванну. Підтискаю коліна до підборіддя. Відкручую кран та роблю температуру води вище потрібної.

Дивлюся на струмінь гарячої рідини, похитую плечима.

Коли вода сягає грудей, закриваю вентиль. Витягаю ноги та повільно ковзаю під воду. Шкіра червоніє, м'язи розслаблюються, відкриті рани на ногах пощипують.

Кисну в «парному молоці» хвилин двадцять, потім змиваю залишки подіумної краси за допомогою мочалки. Загортаюсь у великий махровий, м'який халат та заповзаю під ковдру на середину нашого з Назаром великого двоспального ліжка.

Спати не хочеться, їсти теж нема бажання. Безцільно дивлюсь у стіну спальні, прислухаючись до будь-якого галасу. На годиннику вже дев'ятої вечора, а Горського досі вдома немає.

Вмикаю телевізор, щоб заповнити гнітючу порожнечу. Не лише кімнати, а й душі.

У найважливіший для мене вечір Назар вирішив за краще обрати компанію іншої жінки.