Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Майже всі. Я та Аннет — єдині, хто ніколи не пасував перед жахливим настроєм Горського.

— З якого приводу збори? Ностальгія за минулим? — розтягую губи в удаваній посмішці.

Струнка блондинка з ідеально рівним каре киває у бік знімка, який досі тримає у руці Назар. Вихоплюю фотографію, перш ніж він схаменеться та встигне її сховати.

— Це хто? — похитнувшись, питаю я в Назара.

— Кароліна, віддай, — Горський намагається перехопити мою руку, але я вдало ухиляюся від того нападу.

— Це твій син? — хрипко перепитую я в Баженової.

Маленький карапуз на кольоровій фотокартці зосереджено гризе пластмасову грушу. Світлий колір волосся та насичено сині очі явно йому дісталися від матері, а ось вуста ... Вони точно дісталися хлопцеві від батька.

— Це наш із Назаром син, — з особливою інтонацією колишня помічниця чоловіка вирізняє займенник «наш». — Йому рік та чотири. Звати Мирослав.

Земля йде з-під ніг. Хапаюся за лікоть Назара. Його рука миттю огортає мою талію та притискає до чоловічого тіла.

Підіймаю підборіддя, вдивляюсь в обличчя чоловіка. Він так само серйозний та похмурий. Але тільки ось ця розгубленість в очах, яку я помітила ще за рогом, досі плескається в його зелених райдужках.

— Ти брешеш! — Замість крику мій голос ламається і хрипить. — Нахабно брешеш! Мій чоловік ніколи не дивився на тебе, як на жінку, звідки раптом спільна дитина?

— Я готова зробити тест ДНК, — єхидний голос ненависної мені жінки, змушує стиснутись усі внутрішні органи, — якщо тобі полегшає.

— Назаре, скажи, що вона бреше.

Дивлюся на чоловіка, а перед очима все розпливається. Сльози зрадницьки рвуться назовні. Штурхаю з усіх сил його в груди.

— Та відповідай уже щось!

Він мовчить надто довго, розбиваючи моє серце на частини.

— Коли? — проковтнувши емоції, відчужено питаю я.

— Пам'ятаєш те відрядження у Греції, коли в нього раптово зник телефон?

Ще один удар під ребра. Не можу дихати. Немов хтось лезом ріже мене зсередини. Я пам'ятаю ті два тижні. Ніколи в житті їх не забуду.

— Аннет, замовкни! Всі питання щодо грошей я вирішую лише в офісі. Геть звідси.

Назар підхоплює мене під лікоть та тягне якомога далі від Баженової. Електричний розряд пробиває тіло. Відскакую від чоловіка, як від чуми.

— Кароліна, у тебе важливий показ. Пам'ятаєш? — Горський не звертає уваги на моє тремтіння. Наполегливо трясе за плечі. — Ти маєш викинути все зайве з голови. Твоя кар'єра вирішується зараз. Зрозуміла? Про все інше поговоримо згодом

Хитаю головою мов лялька, не тому, що згодна з чоловіком, а через те, що сил немає на боротьбу. Це не я, це не зі мною відбувається. Мій чоловік не міг зрадити мені. Не міг.

— Ось ти де! — ляснувши голосно в долоні, вигукує один із координаторів показу. — Я відпустив тебе на пів хвилини, а ти зникла на десять. Ще й змусила тебе шукати по всій будівлі. Кароліна, марш одягатися. До початку показу менш ніж хвилина.

Чоловік в навушниках хапає мене за руку та тягне назад до гримерки. Я не пручаюся. Навпаки, біжу від цього місця та від цих двох якнайдалі. Ненавиджу! Ненавиджу їх усіх!

Встрибую в підготовлену для мене сукню. Прошу дівчат затягнути корсет якнайсильніше. Металеві деталі, що врізаються в шкіру, відволікають від думок. Біль фізичний притуплює всі інші відчуття.

Втискаю ноги в туфлі на розмір менше, підтискаю пальці. У таких лещатах спіткнутися дуже легко. Підіймаю очі та бачу прямо перед собою моделей, які весело тицяють у мене пальцем. Бридкі рептилії.

Відводжу плечі назад, випростовую спину. Підіймаю куточок губ та примружую погляд. Тримаю гордовито підборіддя. Жоден м'яз, жоден рух більше не транслює болю чи дискомфорту.

Глузливі посмішки зникають с тендітних ротів суперниць.

Останній штрих мого образу — крила. Перші дівчатка пішли подіумом. Громіздка та важка неповоротка конструкція, вагою як половина мене, тисне на лопатки. Повільно просуваємось до світла софітів.

Овації заглушають музику. Клацання фотоапаратів чути навіть сюди.

Моє життя летить у прірву. Знову. Зміни глобальні. Як раніше не буде.

Координатор плескає в долоні, підштовхуючи вперед передостанню дівчинку. Тридцять секунд й на подіум я вийду. Пан або пропав. Тріумфальне повернення або нищівне фіаско.

Тридцять чотири кроки вперед, оберт та стільки ж назад. Дурниці.

Але чому я більше не відчуваю захоплення? Чому немає тремтіння подиху? Кар'єра — єдине, що в мене лишилося. Але хіба в ній є сенс, коли душа вся в крові?

_________
Вітаю всіх у новому романі❤
Давня зрада, яка залишила по собі слід... Маленьку дитину.
Шлюб Кароліни та Назара висить на волосині. 
Що ж його робити? Втекти від коханого чи залишитися? Як ви вважаєте?