Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Замість того, щоб кидати будь-які речі до валізи та з криками бігати по хаті, я просто лежу без руху на нашому ліжку. Дивлюсь у стелю та слухаю важке дихання чоловіка.

Тупий біль сидить під лопатками. Розкриття досі невідомих подробиць дворічної давності калічать застарілі рани з новою силою.

Той рік був дном у наших стосунках. Максимальна глибина. Безпросвітна темрява та безнадійність. Моя зацикленість на власному тілі досягла апогею.

Я щодня виснажувала себе тренуваннями та дієтами. У дні показів, важливих фотосесій цілий день не брала ані крихти до рота. Я ненавиділа власні світлини. Я гнівалася, коли бачила свої «пухкі» щоки на глянцевих обкладинках у газетному кіоску. Мені скрізь мерехтіли зайві сантиметри та жир, коли інші моделі здавалися з ідеальними пропорціями.

Страшно було навіть голову повернути у бік улюблених ласощів. Дихання збивалося, якщо ніс чув дивовижний запах свіжоспечених булочок з корицею. Ґудзик штанів миттю давив на талію, варто було хоча б подумати про заборонений цукор.

Поки навколо всі повторювали, що я худа як вобла, та радили терміново треба набрати вагу, я бачила лише власні обвислі плечі та товсті стегна.

Назар намагався контролювати моє харчування. Бився за кожну ложку, яку я могла проковтнути. Він постійно знаходив повні тарілки, які я ховала по шафах, імітуючи повноцінні прийоми їжі.

Сварки, ультиматуми, крики та звинувачення постійно лунали у стінах нашої квартири.

Через нестачу корисних мікроелементів та вітамінів, які дає їжа, весь мій організм дав збій. Настрій стрибав наче на Американських гірках, менструація зникла з календаря циклів. Лібідо зрівнялося з плінтусом.

На одному з міжнародних показів я зомліла і мене терміново відвезли до лікарні. Звідти до спеціалізованої клініки. Психологи, терапії, крапельниці, суворий нагляд. Довготривале лікування як тіла, так і душі.

Я не знаю, як цей період витримав Назар. Без поняття на яких зарядах працювали його внутрішні батарейки. Я не давала йому жодної краплі кохання, ніжності або пестощів. Лише самі звинувачення та прокльони.

Це було не життя. Існування. Якби я була на його місці, то давно б опустила руки та здалася. Бо якщо людина не хоче боротися, значить така її доля. Але Горський терпів. Бився за мене до останнього.

До примусового «санаторію» я збирала валізи та збігала з квартири, мабуть, двічі-тричі на місяць. Ховалась у сумнівних знайомих, з якими знайомилася за лаштунками  рідких показів, на які мене поступово все менше гукали. Не ризикувала тікати до рідного батька, бо він завжди недолюблював Горського. Та й там мене знайти було надто просто.

 Моя  жорстока гра в хованки різко закінчувалася через день або два. Назар вдирався серед ночі до чужих маєтків та забирав мене знову додому.

Поїздка до Греції відбулася за два місяці після мого виходу з клініки. Назар дуже хвилювався, що йому на такий довгий строк доведеться залишити мене. Пропонував поїхати з ним, але тоді моя терапія та відвідини груп підтримки довелося б перервати. Що було досить ризиковано.

Я власноруч переконала Горського їхати до іншої країни, адже від неї залежала доля його бізнесу. Компанія стільникового зв'язку, яка належала сімейству Горських, стояла на порозі злиття з європейським гігантом. Об'єднана компанія планувала обслуговувати близько п'ятдесяти мільйонів абонентів. Сума угоди перевищила десятизначну позначку.

Він кілька разів повторив, що зірватися і прилетіти на мій перший поклик не зможе. Я запевнила, що зі мною все буде гаразд. А потім втекла та подала на розлучення.

Годинник сигналить про початок нового дня.

— Є ще щось, про що мені знати, Назаре? Раз в нас виходить такий собі вечір одкровень. Гірше все одно вже не буде. Хто ще в тебе був окрім Аннет? Олеся із бухгалтерії? Або може хтось із моделей: Стефа, Мая чи Ганна?

Гримуча суміш гніву та болю виходить через уїдливий тон голосу. Я намагаюся тиснути на Назара, намагаюся зробити йому бодай трохи боляче. Його емоційна стабільність дратує та лютить. Де його тривоги, де переживання, де бодай хоч якісь почуття?

— Каро, зупинись, — смикнувши мене за лікоть, гарчить Горський.

— Я просто хочу знати, скільки їх було. — Перевертаюся на бік та дивлюся чоловікові в очі. — Скільки ще жінок можуть гіпотетично з'явитися з фотографіями дітей на нашому порозі? Зі скількома ти спав, поки я була в стаціонарі?

— Кароліна! Ти переходиш межу.

Голос чоловіка нарешті здригнувся. Але мене не зупинити.

— Межу чого? Подружньої вірності чи людської моралі?

Застогнавши як поранений звір, Назар різко встає з ліжка.

— Мабуть, сьогодні я посплю у гостьовій спальні. У тебе явно гарячка.

— Я хочу розлучитись, — кидаю я наостанок Горському.

— Якщо хочеш, то вперед. — Накидаючи на плечі сіру футболку, каже Горський. Сталь у його голосі холодить плечі. — Більше я тебе не зупинятиму.

Не промовивши більше ні слова, я мовчки спостерігаю за тим, як чоловік хапає подушку та плед і йде з кімнати. Тіло трусить від жаху. Сльози збираються у куточках очей.