Париж для самотніх та інші історії - Джоджо Мойєс

А тоді голос американки прорізає нічну тишу:

– Доводжу до вашого відома, що всі цінні речі я поклала в сейф. А ще я знаю прийоми самозахисту.

– А мене звати Єлизавета Друга, – бурмоче Нелл.

Вона підводить погляд угору й чекає, коли клацне вимикач, адже це означатиме, що сусідка нарешті вимкнула світло.

– Просто щоб ви знали, – звучить голос у темряві, – мені здається, це дуже дивне ім’я.

Незважаючи на втому й поганий настрій, Нелл не може заснути. Сон то наближається до неї, то тікає геть, ніби сором’язливий коханець. Нелл намагається розслабитися й привести думки до ладу, але близько півночі внутрішній голос їй говорить: «Ні. Сьогодні ти не спатимеш, дорогенька».

Її мозок невпинно працює, нагадуючи пральну машинку, витягуючи на поверхню думки, ніби брудну білизну. Може, вона надто захопилася Пітом? Була не надто класна для нього? Може, справа в занадто довгому переліку паризьких музеїв з усіма цими «за» і «проти» (тривалість їхнього перебування в Парижі щодо часу, витраченого в чергах)?

Може, вона просто надто нудна, тому нормальний чоловік не може її покохати?

А ніч тим часом повільно тягнеться. Нелл лежить у темряві, намагаючись не звертати уваги на хропіння із сусіднього ліжка. Вона потягується, позіхає, перевертається з боку на бік. Намагається глибоко дихати, повністю розслабитися, уявляти, ніби запихає погані думки в шухляду й зачиняє її на замок.

Десь о третій ночі Нелл мириться з думкою, що їй навряд чи вдасться сьогодні заснути. Вона злазить із ліжка й тихо підходить до вікна. Злегка відсуває вбік фіранки.

Світло ліхтарів відбивається від дахів. Дрібний дощик нечутно капає на тротуари. Якась парочка повільно йде додому, тримаючись за руки й про щось тихо перемовляючись.

«А як гарно все було заплановано!» – думає вона.

Американка починає хропіти голосніше, видаючи звуки, ніби її душать, на мить вона затихає, а тоді починає хропіти ще голосніше. Нелл дістає з валізи беруші (вона придбала дві пари про всяк випадок) і залазить назад у ліжко. «Я буду вдома вже за вісім годин», – думає вона й з цією втішливою думкою нарешті занурюється в сон.

Фаб’єн сидить на кухні в кафе й спостерігає за тим, як Еміль відшкрябує величезні сталеві сковорідки, а Рене, су-шеф, мовчки працює за своїм столом. Фаб’єн похмуро п’є каву з великої чашки. На годиннику за чверть перша.

– Напишеш іще одну. Кращу, – говорить Еміль.

– Я вклав туди всю свою душу. А тепер усе пропало.

– Та годі тобі. Ти ж письменник. У тебе в голові має бути більше, ніж одна книга, інакше ти будеш дуже голодним письменником. І наступного разу користуйся комп’ютером, гаразд? Тоді ти зможеш просто видрукувати ще одну копію.

З трьохсот із хвостиком сторінок рукопису, які здуло вітром, Фаб’єн знайшов лише сто вісімдесят три. Деякі з них були в болоті й дощовій воді, на інших були відбитки підошов, а ще частина зникла в паризькій ночі. Прогулюючись вуличками неподалік від будинку, він бачив поодинокі сторінки, які пролітали мимо та валялися в стічній канаві. Перехожі не звертали на них жодної уваги. Дивитися на те, як твої найпотаємніші думки виставлено на загальний огляд, було для Фаб’єна все одно, що стояти на вулиці голим.

– Я такий дурень, Емілю. Сандрін не раз мені казала не брати рукописи на дах…

– Тільки не це, не згадуй про Сандрін. Прошу тебе. – Еміль зливає жирну воду з раковини й набирає чисту. – Якщо ми говоритимемо про Сандрін, мені потрібне бренді.

– Ти вже випив усе бренді, – говорить Рене.

– Що ж мені робити?

– А що твій герой, письменник Семюел Беккет, говорить? «Спробуй знову, зазнай невдачі, зазнай невдачі краще». – Еміль підводить погляд. Його темна шкіра блищить від поту й пари. – І зараз я говорю не лише про книгу. Тобі потрібно познайомитися з кимось. Трохи випити, трохи потанцювати… Знайти, так би мовити, матеріал для нової книги.

– Таку книгу я б прочитав, – каже Рене.

– От бачиш, навіть Рене прочитав би твою книгу, а він читає лише порнографію якусь.

– Мені подобаються картинки.

– У цьому ніхто не сумнівається, Рене, – говорить Еміль.

– Навіть не знаю. Щось я не в настрої, – відповідає Фаб’єн.

– То знайди настрій! – Еміль ніби та батарея, з ним завжди стає тепліше. – Принаймні тепер у тебе є привід виходити з квартири. Виходь і живи. Відволічись, подумай про щось інше. – Він домиває останню сковорідку й ставить її до решти, а тоді перекидає рушника через плече. – Гаразд. В Олів’є завтра ввечері зміна, так? Тоді залишаємося тільки ми з тобою. Може, підемо вип’ємо пивка? Що скажеш?

– Навіть не знаю…

– А чим ти тоді займатимешся? Сидітимеш у своїй крихітній квартирці? Мсьє Оланд, наш президент, знову скаже по телику, що в країні криза. А твоя порожня оселя нагадуватиме, що в тебе немає жінки.

– Емілю, від твоїх слів мені не кращає. Теж мені друг.

– Оце вже ні! Я твій друг! Я даю тобі сотні причин вийти з дому. Ну ж бо! Ходімо трохи розважимося. Підчепимо цікавих жінок. Нас заарештують. – Фаб’єн допиває каву й передає чашку Емілю, щоб той поставив її в раковину. – Погоджуйся. Тобі потрібно жити так, щоб було про що писати.

– Мабуть, – промовляє він, – я подумаю.

Еміль хитає головою, коли Фаб’єн махає їм рукою і йде геть.

Вона прокинулася від того, що у двері хтось постукав. Спершу стук був ледь чутний, але поступово ставав усе гучнішим, тому їй довелося сховатися під подушку. А тоді вона почула голос:

– Покоївка.

«Покоївка».

Нелл підводиться, кліпає очима, у вухах стоїть легкий дзвін, якусь мить вона не може зрозуміти, де перебуває. Вона дивиться на дивне ліжко, а тоді на шпалери на стінах. У кімнаті лунає приглушений стукіт. Вона дістає з вух беруші, і звук стає майже оглушливим.

Нелл злазить із ліжка, іде до дверей і відчиняє їх, протираючи очі.

– Доброго ранку.

Жінка в уніформі покоївки, перепрошуючи, відходить назад і промовляє:

– Ah. Je reviendrai[7].

Але Нелл навіть не здогадується, про що та говорить. Тому вона киває й зачиняє двері. Вона почувається виснаженою. Нелл зиркає на американку, але замість неї бачить лише порожнє ліжко, ковдра валяється на підлозі, двері шафи відчинені, а всередині порожні вішаки. Нелл