Париж для самотніх та інші історії - Джоджо Мойєс

Раптом вона чує в голові голос мами: «Не можна зустрічатися з незнайомим чоловіком. Він може виявитися ким завгодно. У нього голена голова».

– Нелл, дозволь мені пригостити тебе, щоб хоч так подякувати за квиток.

– Навіть не знаю…

– Вважай це паризькою традицією.

У нього дивовижна усмішка. Вона вагається.

– А це далеко?

– Тут усе близько, – усміхається він. – Ти ж у Парижі!

– Гаразд. Де зустрінемося?

– Я за тобою зайду. Де твій готель?

Вона говорить йому назву й запитує:

– А куди ми підемо?

– Туди, куди заведе нас ніч. Ти ж у нас імпульсивна англійська дівчина.

Він махає рукою, заводить мопед і зникає.

Нелл повертається в номер усе ще під враженнями від ранкових подій. У неї перед очима картини з виставки, великі руки Фаб’єна на маленькій чашці, сумний погляд тендітної жінки на полотнах. Вона бачить чарівні сади на березі Сени, яка тече внизу. Вона чує шипіння дверей вагонів метро. Вона відчуває, як усередині неї все вирує. Вона почувається, ніби героїня якоїсь книги.

Вона приймає душ і миє голову. Передивляється свої речі, які привезла із собою, і замислюється, чи достатньо вони паризькі. Адже парижанки дуже стильні й намагаються бути не схожими на інших. І вони одягаються зовсім не так, як англійки.

Вона спускається до ресепшн. Адміністраторка сидить на своєму місці, звіряючи якість цифри. Коли Нелл підходить до стійки, вона відволікається від цифр, її волосся зібране в блискучий хвіст.

– Перепрошую, ви часом не знаєте, де тут можна купити якийсь одяг? Щось французьке?

Адміністраторка якусь мить дивиться на Нелл і промовляє:

– Французьке?

– Я ввечері збираюся зустрітися де з ким, і мені хочеться бути схожою… на француженку.

Адміністраторка відкладає ручку вбік.

– Ви хочете здаватися француженкою?

– Ну, принаймні не так виділятися серед натовпу.

– А чому ви не хочете виділятися?

Нелл робить глибокий вдих і переходить на шепіт:

– Я просто… у мене жахливий одяг. І ви собі навіть не уявляєте, як воно – бути оточеною стильними француженками, коли ти не француженка. У Парижі.

Адміністраторка на мить замислюється. Тоді перехиляється через стійку й дивиться на одяг Нелл. Після цього сідає на місце, записує щось на клаптику паперу й простягає його дівчині.

– Це адреса. Ідіть униз по рю де Архів. Скажіть, що ви від Маріанни.

Нелл дивиться на клаптик паперу.

– Величезне спасибі! А ви Маріанна?

Адміністраторка ледь піднімає брову.

Нелл розвертається до виходу й говорить, махаючи рукою:

– Ну, добре. Дякую… Маріанно!

Двадцять хвилин по тому Нелл стоїть перед дзеркалом у широкому светрі й чорних звужених джинсах. Консультант – жінка з охайно зібраним волоссям і браслетами на руці – зав’язує шарф навколо шиї Нелл так, як їй здається ну дуже по-французьки. У крамниці пахне сандаловим деревом та інжиром.

– Très[10] chic, mademoiselle, – говорить дівчина-консультант.

– Я схожа на… парижанку?

– Ніби щойно зійшли з Монмартру, мадемуазель, – промовляє жінка з підозріло непроникним обличчям. Нелл могла б запідозрити, що жінка сміється над нею, але їй здається, що у француженок узагалі немає почуття гумору. Мабуть, від цього з’являються зморшки.

Нелл робить глибокий вдих.

– Що ж, гадаю, я це зможу носити. – Її голос трохи тремтить. – Я могла б носити топ на роботу… Гаразд, я беру все це.

Доки вона стоїть на касі, намагаючись не думати про те, скільки воно все коштує, її увагу привертає сукня у вітрині крамниці – літній сарафан у стилі 50-х, яскраво-смарагдовий з ананасами. Вона помітила його ще вранці, коли проходила тут, помітила, як переливався на паризькому сонці ніжний шовк, з якого його було пошито. Ця сукня нагадувала Нелл про старих зірок голлівудського кіно.

– Мені подобається ця сукня.

– Упевнена, вона вам личитиме. Бажаєте приміряти?

– О ні, – говорить Нелл. – Насправді це не зовсім…

За п’ять хвилин Нелл уже стоїть у смарагдовій сукні перед дзеркалом. Вона ледве себе впізнає. Сукня її змінила: колір волосся став глибшим, талія – вужчою. У сукні вона зробилася більш витонченою версією себе самої.

Консультантка поправляє низ, а тоді відходить трохи назад і з захопленням промовляє:

– Ця сукня вам дуже личить. Magnifique![11]

Нелл уважно вивчає цю нову Нелл у дзеркалі. Здається, у неї змінилася навіть постава.

– Вам подобається? Це остання. Я могла б зробити знижку.

Нелл дивиться на вартість і миттєво приходить до тями.

– О, я ніколи її не одягу. Розумієте, я купую практичний і недорогий одяг. А це занадто дорога річ, щоб лежати в шафі. Тому ні. Я не можу.

– Ви хіба ніколи не робили нічого, що піднімає вам настрій? – запитує дівчина-консультант. – Мадемуазель, вам варто провести в Парижі більше часу.

За двадцять хвилин Нелл повертається в номер із пакетом у руках. Вона одягає вузькі чорні джинси, вільний светр і туфлі на підборах. А тоді дивиться на французький журнал, який лежить на ліжку. Вона гортає кілька сторінок і робить зачіску та макіяж, як у моделей. Тоді Нелл дивиться на своє відображення й задоволено всміхається.

Вона в Парижі, у паризьких речах, збирається зустрітися з паризьким хлопцем, якого провела на виставку в галерею!

Вона збирає волосся у вільний пучок, фарбує помадою губи, сідає на ліжко й починає сміятися.

Двадцять хвилин по тому Нелл усе ще сидить на ліжку, дивлячись у нікуди.

Вона в Парижі, у паризьких речах, збирається зустрітися з паризьким хлопцем, якого провела на виставку в галерею!

Вона, очевидно, збожеволіла.

Це найбезглуздіше, що вона робила у своєму житті.

Це ще безглуздіше, ніж купити квиток у Париж чоловікові, який посмів заявити, що не може визначитися, на що більше схоже її обличчя: на морду коня чи на булочку з родзинками.

Завтра її ім’я з’явиться на шпальтах газет або – ще гірше – у крихітних повідомленнях, настільки неважливих, що їм не знайшлося місця на першій сторінці.

«У Парижі було вбито дівчину після того, як її бойфренд не зміг до неї приїхати».

«А я казала, що не можна зустрічатися з незнайомими чоловіками», – сказала б її мати.

Нелл дивиться на себе в дзеркало. Що ж вона накоїла?

Вона хапає ключі, взувається й біжить вузькими сходами на рецепцію. Маріанна на місці, і Нелл чекає, доки та закінчить говорити по телефону, а тоді нахиляється до неї й тихо говорить:

– Якщо за мною зайде чоловік, чи не могли б ви йому сказати, що я захворіла?

Жінка супиться.

– Отже,